Розділ «XII»

Потім, попри храм св. Марії, почимчикували наші запоріжці до термів Каракалі. Це найбільші лазні старого Риму. У них могло купатись нараз 16 тисяч осіб. Будови могутні й чарівні. Тепер вони стояли в руїні і тільки зелень принаджувала туди римлян на відвідини й спочинок. Отут-то запорожці порозсідалися купками поміж деревами та любувались прохолодою, розказували про минуле — і те миле, і те немиле. При цьому мріяли про майбутнє.

— Отамане, а чи довго ми будемо в Римі перебувати? — запитав Лесь.

— На мою гадку, коли оглянемо трохи місто та запізнаємося з його культурою й понав'язуємо відповідні зв'язки з різними високими особами та, головно, трохи відпочинемо по тих морських пригодах, поїдемо тоді в Україну.

— А може б ми так тут і залишились? — додав якийсь молодий запорожець.

— І це не було б нам тяжко, бо Папі треба доброго війська в своїй державі. Не було б того бандитизму, що тут часто проявляється. Правда, трохи його вкоротив Папа Павло V, але бриґанти подібні до зілля: ти його вирви, а воно за тобою таки нове росте, — відповів Сулима.

— Отамане, — сказав Волох, — він собі якусь тут чорнооку сіньйоріну піднайшов та й через те так хоче, щоб ми залишились.

— А що, як і піднайшов? Може не християнка вона, як і наші дівчата? — “відбивався” той. Але це не мусить бути причиною, щоб ми тут мали залишатись. Жінка йде за чоловіком, а не навпаки. Як і знайшов, то собі додому повезу...

— Але в поході з жінками возитись не можна, — відізвався хтось.

— Так, не можна, але залежить у якому поході. Пригадуєте собі, як минулого походу козак Пісня віз свою наречену з собою і потім не вженився з нею, як піднайшов свою Марусю між бранцями?

— Мабуть, вудка зловила на гачок, — сміялися козаки, — що ти так боронишся.

— Зловила чи ні, не ваша річ. Ви теж зітхаєте за вином? Не правда?

— Е, вино, то що інше. Вип'єш, але возити його з собою не треба...

Ще довго гуторили собі козаки та робили різні витівки. Коли ж сонце почало хилитися до заходу, Сулима наказав всім зібратися. Подався до церкви святої Бальбіни. Вона ще з 5-го віку, дуже старовинна. Серед гарної зелені. Дорогами проходжувалися цілі натовпи римлян, пильно приглядаючись запорожцям. Вони ж були в гарному настрої та й почали співати пісень. Італійці ж по кожній плескали та дивувалися, що козаки співали краще, як їхні співаки.

Вже геть стемніло, коли повернулися до місця проживання. За вечерею почалися розмови, що тягнулися до пізньої ночі.

Сулима з М'якошинським і Волохом говорили в тому часі з римським прелатом, якому було поручено дбати про козаків. Він дуже цікавився життям в Україні, а козаки знову ж випитували його про життя в Римі та зв'язки між різними країнами.

— Отче-прелате, прошу мені вибачити, що скажу вам мої враження про Папу: він дуже приємний має бути, бо як ми були на послуханні, почувалися, як діти коло батька.

— Правда воно, — сказав прелат, — і не тільки ви, але кожний, хто був із Папою, те саме висловив.

— Одначе теперішній Папа, — каже Волох, — є теж і справедливий. Ми самі по собі знаємо, як то він винагородив за наш дар. Коли б так ми попали були до Неаполя чи до Венеції, то певне були б ще десь у підвалах сиділи та й би нам п'яти припікали, чи ми часом не брешемо...

— Того вам певно сказати не можу, але Папа Павло V, як треба, то вміє виявити себе і незламним. Коли хочете, дам вам малий приклад. Ось ще в початках його понтифікату засуджено в Римі на кару смерті якогось Піччінарді, кремонського письменника. Знайдено в нього життєпис Папи Климента VIII, де порівняно його з Тиберієм-кесарем. Хоч ця книжечка повна брехні, не широко ще була розійшлася, одначе Папа, що зразу був висловився за лагіднішою карою, потім таки не помилував. Піччінарді допустився зневаги маєстату. А за це закон приписує кару смерті. Хоч які великі особистості заступалися за засудженого, не помогло нічого. Закон мусить бути законом!

— Так повинно бути, бо язик чимало лиха наробив, — сказав Волох.