Розділ «XI»

— Щира правда! Наші вороги не сплять і тому треба нам добре обміркувати, що робити та як використати оті цінні дні в Римі, ще доки не повернемось на рідну землю.

— Так, нашим завданням є довести всім — і приятелям нашим, і ворогам, що ми поважні люди, що ми окремий від поляків і росіян народ, що ми направду правовірні й приймаємо всю науку Христа, не тільки те, що якомусь там патріархові під турком чи під москалем забагнеться...

Хоч уже вечоріло, одначе козаки не розходилися, а пильно радилися. Микита скликав усіх, хто тільки яку освіту мав, і обмірковував план, за яким мали б вони використати свій побут у Римі для добра України.

Довго тривали наради й велися розмови. Вкінці прийнято такі рішення: козаки повинні старатися використати свій побут у Римі для кращого пізнання Церкви та її центральних установ. Треба буде нав'язати зв'язки з високопоставленими особами папського двору та з резидентами європейських королів і князів, які мають свої представництва у папській державі. Кожний козак має так поводитись увесь час свого побуту в столиці християнства, щоб не викликати якогось згіршення та не настроїти проти себе римських мешканців і гостей. Тому Сулима за такі промахи, як, приміром, вино, горілочка, жіноцтво, погрозив воєнними карами. Ще до вечері, яка відбулася у тіні дерев, сказав усім своїм підлеглим:

— Славне козацтво низове запорізьке! Подаю до відома, що в час нашого перебування у Римі маєте вести себе дуже поважно. А щодо непослуху й бешкетів, то буду послуговуватись навіть найвищими карами! Браття, головне — не заглядайте в чарочку і не скачіть у гречку! Лишіть якнайкращий спомин про нас, козаків, отим римлянам і голові всієї Церкви! Зрозуміли?

— Так єсть, пане отамане! — дружньо відгукнулись козаки.

— Гаразд, а завтра будемо на аудієнції у самого Святійшого Отця. Приготуйтесь до неї.

Була одинадцята година ранку, коли у Квіринальській палаті відбулося торжественне прийняття козаків у Папи Павла V. У великій залі, прибраній дорогими килимами й фотелями, чекали козаки. На переді стояли Сулима, М'якошинський, Довбня та Стерня з Волохом. М'якошинський трохи нервувався, бо це він мав говорити промову перед Папою.

Не минуло і 15 хвилин, як камерленґо дав знак, що надходить Папа. Із широких дверей вийшло два кардинали в червоному, потім у білому. Високий, з малою борідкою та вусами, — це появився Папа Павло V, колись кардинал Камільо Борґезе. Вигляд Папи дійсно викликав подив і пошану. Раз до нього був прийшов один англієць-єретик. Як побачив Папу, то таке велике враження зробив Павло V, що той зразу таки вирікся своєї блудної науки.

З подібною набожністю зустріли Вселенського Архиєрея і козаки. Вони відчули в тому високому ієреєві направду наслідника святого Петра. Тому всі глибоко вклонились, а Святійший Отець зайняв місце на троні та поздоровив козаків. До папського престолу приступив М'якошинський та почав свою промову.

У промові визнав Папу головою всього християнства та підкреслив його значення в обороні Європи перед бусурманами. “Тому коли Господь подав перемогу нашим козакам над яничарами з галери, то перша думка проводу корабля була така: подарувати галеру та бранців найбільш визначному оборонцеві християнства! І це вони зробили. Прийми, Святіший Отче, — закінчував Микита, — наш скромний дар та визнання Твоєї духовної влади над нами!”

Коли М'якошинський закінчив, тоді Папа встав із свого трону та почав коротку промову до козаків:

— Милі мої діти, козаки низові запорізькі, оборонці віри і своєї дорогої України! Я щиро вам дякую за такий великий дар і те довір'я, яке мені ним виявляєте. Ваші неприятелі і вороги нашої св. віри Христової стараються представити вас перед світом як розбійників та єретиків, а ваші заслуги хочуть приписати собі. Але правда завжди залишиться правдою і вашої заслуги ніхто від вас не відбере. Я тішуся вашими відвідинами та постараюся, щоб вам у цьому місті Римі нічого не забракло. Теж бажаю вам, дорогі діти, щоб ви дочекалися мати свою власну хату, себто державу, як це було у вас за святих князів Володимира й Ольги, а не щоб належати вам до чужих і ворожих державних організмів. О, що б я дав за те, аби вислати листа до вашого гетьмана й вашого українського патріарха без жодних опікунів та посередників! Того я вам бажаю і сподіваюся, що Бог вислухає наші молитви та дасть вам власну державу і свою церковну провінцію під українським Патріархом, залежним тільки від Петрової скали, а не від різних посередників! Господи, поможи вам і Ти, Пречиста Діво також!

Всі козаки по тій промові загули “Слава Папі!” Папа дозволив тоді кожному козакові приступити та обдарував кожного різними подарунками. Питав, як називаються, чи мають родину, як їм подобається Рим, яку мають журбу та яких сподіваються радощів...

Далі доручив іще Папа видати з ватиканських запасів кожному козакові добре вбрання, бо ж у часі неволі вони виносили свій одяг, а яничарський теж не був новий. Та й до того дивно було для європейців, що б козаки ходили у турецькій одежі.

В кінці Папа покликав до себе самого отамана. Сулима приступив до стіп трону. А Папа промовив: “Дорогий мій сину Іване, твоя побожність і мудрий політичний глузд завели тебе й твоїх товаришів до столиці святого апостола Петра. Тому тобі належиться окреме визнання від мене. Прошу прийняти від самого Папи Павла V-го титул римського князя і цей медальйон.

При тих словах прибічник Папи передав золотий портрет Павла V-го у руки отамана. Отаман щиро подякував і обіцяв, що все буде той портрет носити з собою, а в годині смерті скаже себе з ним поховати.

Тут Папа зійшов із свого трону та почав проходжуватися по залі й розмовляти з козаками. Козаки оповіли цілу історію своїх походів, свого полону в Істамбулі. Микита згадав і за грецького паппаса та за єзуїта, а теж похвалив належно вірменина. Лесь розказав про венеціанського єзуїта, що помер на руках отамана. Опісля Довбня змалював визволення козаків та навернення болгарина-потурнака.

Від Папи козаки довідалися, що в Україні є вже новий митрополит — Йосип Велямин Рутський замість померлого Іпатія Потія. Ще більшою радістю було для Сулими, що їхній знайомий чернець із Вільна, Йосафат, прозваний “душехватом”, став Полоцьким архиєпископом та мужньо виконує свою важку працю.

— Святійший Отче, я мав честь говорити з тим славним архиєпископом із Полоцька Йосафатом, як він був іще звичайним ченцем у Вільні. Він мене поблагословив на Січ. Теж його два родичі були козаками. Не знаю, де вони тепер перебувають, може вже де й у неволі, або й не живуть. Така то наша козацька доля.