Розділ «XI»

— А то правда, що у вас, козаків, є на Січі різні народності?

— Воно трохи правда, а трохи ні, — відповів Сулима. — Приймаємо кожного, хто прийде, але не без відбору. Такий новий вояк мусить перейти пробу, мусить втягнутися у наш спосіб життя і виконувати наші постанови. Вже першою умовою прийняття, через яку чимало кандидатів відпадає, є запитання: чи вміє хреститись. То розуміється хреститися по-нашому, по-східному. Ми безвірків до Січі не приймаємо. Тільки людина віруюча може боротися проти невірних.

— А католиків приймають? — запитав один з кардиналів.

— Того питання не беремо до уваги. І тому на Січі є чимало шляхти, навіть тих, що стали латинниками. Але вони по крові — українці. Те саме можна сказати і про так званих волохів, бо вони теж властиво українці, тільки з тих околиць, де тепер панують молдавани. З інших народів приймаємо лише білорусинів. Московитів немає. Сербів, болгарів — одиниці.

— А як ви можете втримати порядок під час війни? Бо нам відомо, що козаки люблять і випити, і погуляти? — запитав сам Папа.

— А на похід, то є особливі закони: пити та жінок водити не вільно під карою смерті. Ми всі, що тут є, часто були свідками такої кари: прив'яжуть винного до стовпа і колами забивають. Негідникові негідна смерть. І на Січ теж не можна вводити жінок.

— То хіба монастир, ця ваша Січ?

— Щось подібне до монастиря...

— То ви вирікаєтеся родини? А як же тоді матимете нове покоління козаків?

— Святійший Отче, народ, із якого ми походимо, живе від Чорного Моря й Дунаю аж по Вітебськ, і від Задніпров'я аж майже по Віслу. А до того і запорожці не все перебувають на Січі. От, коли ще молоді, повоюють яких 10 років, а потім ідуть на слободи чи зимовики або хутори та женяться й мають власну господарку, родину. Отут між нами третина — діти козаків...

Наприкінці Папа щиро подякував ще раз за дар і пояснення, а Судима з товаришами теж від себе щиро подякували Папі й цілій його свиті та, низько по-козацьки поклонившись, вийшли із залу слухань.