Розділ «X»

— То досить буде, — підхопили інші козаки.

— А є ще тут якісь більші міста, чи всі такі малі, як Чівітавекія?

— З більших міст Болонья має 80 тисяч і Ферара 60 тисяч душ. У першій є університет і там був навіть ректором українець, Юрій з Дрогобича.

— А диви! — дивувалися козаки.

— А то що за дерева?

— Та ж то каштани; ті, що ми їх їли на галері час-відчасу.

— О, які то гарні дерева і дають досить тіні, є де відпочивати.

— Ну, козаки, трохи відпочиньте, бо поїдемо далі.

Сулима теж відпочивав під молодим дубом. Від його місця було видно весь табір. Було спокійно, яничари, мабуть, вдоволені добрим ставленням, не виглядали підозріло, а козаки пильно виконували кожний наказ. Іспанці та представники інших народів, що були на галері, залишилися в Чівітавекії. Одні казали, що потім прийдуть, а інші чекали на відповідні кораблі, що мали завести їх до рідних країн. Одиноким чужинцем, що їхав із козаками, був тільки італієць Фаджольо.

Він уважав себе вже властиво за члена козацької виправи і тому не випадало йому залишити отак Сулиму й товаришів. Хоч приятелі в папській пристані дуже просили його це зробити і обіцяли післати просто до Генуї, однак Люїджі за гроші не хотів на таке погодитися.

Тепер Фаджольо сидів поруч Сулими та дрімав собі, як казав, “сієсту роману” Сулима і не зчувся, як сам теж задрімав.

Знов снився йому Кульчицький майдан. З недалекої хатини вийшла якась дівчина й усміхається до нього. Він підходить ближче і впізнає: це Параня.

— Ходи, ходи до мене, Івасю, я на тебе так довго чекаю, — промовила вона.

— Я теж хотів би бути разом із тобою, але така козацька доля, що мушу їздити і воювати з ворогами нашого миру й щастя.

Дівчина підійшла ближче і подала руку Сулимі. Вони тихо говорили. Параня плакала і повторювала:

— Івасю, не їдь від мене, я тебе вже нікуди не пущу! Поберемось і заживемо, як Бог приказав...

— Параню, я рад би з тобою мій вік звікувати, але бачиш — спільне добро України важливіше, наше особисте щастя...

— Так, я розумію тебе, але бажала би бодай рік — два разом із тобою пожити, помилуватись. Я вже такі гарні рушники повишивала! А скільки я старостів відправила, бо чекаю на тебе і тобі одному присягну.

Тут Параня так близько нахилилась до отаманового лиця, що він відчув її подих... Отаман пробудився. А згори на нього дивилося двоє великих очей і широкий, шорсткий язик корови лизнув удруге по обличчі.

— Ну то мені гарна Параня! — зареготався отаман.