Розділ п'ятий Перший свідок і чоловічі капці

— Не забувайте: звітуєте мені про кожен свій крок.

Кошовий пропустив попередження повз вуха.

— Поради приймаєте? Чи лише звіти?

— Поради?

— Так. Сюди вже треба викликати поліцію. Капітана Платова хтось бачив тут чи поруч уночі?

— Навряд, — промовив Зубов після паузи.

— Ваш водій?

— Лишіть. Федір сюди не заходив. Навіть аби знав, що тіло виявив особисто капітан і не тепер, а раніше, — забрав би це з собою в могилу.

— У такому разі, пане капітане, ось вам пояснення, чому тіло пролежало в помешканні кілька годин. Платов прийшов сюди, — Клим глянув на настінний годинник, — пізнім ранком. Скажімо, об одинадцятій чи за десять по ній. Побачив замордовану панну Божену, спершу дав знати вам — це просто пояснити. Ви звеліли викликати тих, хто має цим займатися. Що казати поліціянтам, коли вони прибудуть, коли казати і чи говорити з ними взагалі, — вирішувати панові Платову. Наразі все.

Віко сіпнулося — тепер переможно.

Зубов потер гостре підборіддя, крекнув, повернувся до Віхури всім корпусом.

— Розумію, ви давно знайомі з паном... гм... адвокатом?

— Чимало, — почув у відповідь.

— Він завжди такий хват?

— Як? — відставний комісар не зрозумів останнього слова, та швидко здогадався про значення за капітановою інтонацією. — Та хтозна. Клопоту з ним мав.

— Клопоту?

— Отож. Коли пан викручує так, що завжди правий, і хочеш заперечити, а не маєш як, — то для поліції великий клопіт...

...З будинку колишній адвокат і колишній поліцейський вийшли вдвох, без охорони. Клим примружився, глянувши на ратушу, над якою вітер полоскав біло-синьо-червоний прапор з двоголовим російським орлом. Не дощило, хоча львівський листопад майже завжди довго оплакував минулі погожі дні. Проте ніколи о цій порі будівля не здавалася Кошовому такою сумною, як цьогоріч. Піднявши комір пальта, гмикнув;

— Дуже довгий ранок. Прокинувся в тюрмі, не підозрюючи, що отак відпустять. Але не повірите, пане комісаре; не тішуся чомусь. Неправильно себе веду, мусив би стрибати цапом...

— Бо вас випустили з-за ґрат, та не на волю, — буркнув Віхура у відповідь, поправивши капелюха. — Навіть я маю більше свободи.