Розділ «Частина третя Під дзвін мечів і співи стріл»

«Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, а як до розумної тварини, – свідчить великий знавець козаччини й Запоріжжя Д. І. Яворницький, – у всьому рівної з людиною; він просить його «розбить козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи (але на той світ козак ніколи не брав із собою коня. – В. Ч.), передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і у випадку хвороби коня пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані у землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знов помчав з козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

Як уже мовилося, скіфські коні в загальній своїй масі, а не вибрані коні вельможних, були невеликими, проте відзначалися жвавістю й витривалістю – що для кочівництва та воєн було чи не найважливішою умовою. Хай і непримітний коник – нема на що й подивитися, – але ж двожильний. Арран – давньогрецький історик і письменник – зазначає, що їх спочатку важко було розігнати, а тому «до них можна ставитись з повним презирством, якщо побачиш як їх порівнюють з конем фессалійським, сицилійським чи пелопонеським, зате вони витримують які завгодно труднощі; і тоді можна побачити, як той прудкий і рослий, гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива коняка спочатку обганяє його, а потім і залишає далеко позад себе».

Істинний друг, непоказний, не знатний і не родовитий, але ж який надійний і вірний!

Тож і недарма виходить, вони, скіфські коні, чи не єдині з усіх домашніх тварин мали свого персонального бога, якого скіфи шанували не менше, як богиню Табіті, батька Папая, як Агрімпасу чи сонцеликого Гойтосіра. Навіть сам Арес, всемогутній і жорстокий Арес з повагою ставився до Тагімасада – як же без летючої кінноти виграти битву? Тому й був у скіфів культ коня – коня-воїна, і коня-трудівника, друга і побратима, без якого і воїн не воїн, і хлібороб не хлібороб, і богатир не богатир… От би політати на ньому, на вірному конику вороненькому (неси та гуляй!) ще й на небесі – ото б уже була лафа! Але то вже лишалося нездійсненним, з розряду вічних мрій людства – кінь хоч і мав крилатого бога, але трудився на землі – і вірно, і затято, і за це йому ті, хто його приручив, завжди були вдячні і завжди шанували його як свого чотириногого брата.

І земля задвигтіла…

Скіфське об’єднання (прадержава їхня) у степах Північного Причорномор’я відзначалася тричленним поділом – ця законність його й нерушність обумовлювалася ще діями першопредка скіфів Таргітая, який, за легендою, розділив землю між трьома своїми синами – Ліпоксаєм, Арпоксаєм та Колаксаєм.

Всі сфери скіфського життя з давніх давен теж підлягали цьому тричленному поділові і, зокрема, військова. Ось чому скіфське військо незмінно ділилося на три частини на чолі з трьома царями, що походили з одного правлячого дому (клану) чи роду. Але неодмінно один з них (тут скіфи притримувалися принципу єдиновладдя) мав усю повноту верховної влади. Так би мовити, був «старшим» царем, царем над царями, був «більшим» царем, аніж два його «колеги».

Головною ударною силою скіфського війська були, як уже мовилось, кінні стрільці з лука. Сини змієногої богині завжди навалювалися на ворога раптово, шалено, мовби вигулькували нізвідки всією масою коней і людей, і хоч вони використовували як наступальну зброю спис, дротики та мечі із залізними наконечниками й короткі (до 60 см завдовжки) мечі-акінаки (ними здебільшого кололи, наносячи разючий удар!), а довгими мечами рубали навідліг, розкроюючи черепи та плечі, чи бойовими сокирами та клевцями-чеканами (а втім, останні були ще й своєрідними символами влади); самі будучи закутими в захисні обладунки – щити, панцирі з лускатим залізним набором, мали шоломи, бойові пояси, що захищали животи, поножі – використовували захисні обладунки й при спорядженні бойових коней (наприклад, великі бронзові пластинчасті налобники) та все ж головною наступальною – і при захисті теж – зброєю був лук. Рухливі загони кінних стрільців, з яких і складалася основна маса скіфського війська, швидко переміщуючись, дотримуючись – на початку – безпечної відстані від ворога, – засипали його тисячами – десятками тисяч! – нищівних стріл, майже блискавично спустошуючи його ряди. Зберігся напис з Ольвії, у якому розповідається, як якийсь Анаксагор, син Дімагора, відправив стрілу на відстань понад 521 м. Але це поселенець-еллін, людина взагалі мирна, самі ж скіфи півкілометрову відстань долали стрілами легко, а при швидкості стрільби (10–12 пострілів на хвилину) і справді блискавично спустошували ряди ворожого війська, розсіювали його по полю на окремі купки і, оточивши, поодинці добивали.

«…І тоді скіфська кіннота клином врізалася в розпорошені ряди трибаллів, розсікла їх навпіл і почала гнати й добивати охоплені панікою загони. Переслідування було кривавим. Кинувшись тікати, трибалльські загони втратили зв’язок між собою, скіфи їх оточували і по черзі знищували, і гналися, гналися за втікачами, захоплюючи їхніх коней, обози, гурти худоби та різне збіжжя. До вечора з трибаллами було покінчено, і всюди на рівнині лежали трупи людей та бігали коні без вершників. Почувши про повний розгром їхнього війська, племена трибаллів почали зніматися з насиджених місць і тікати на північ і на захід. Паніка охопила степи. Рятуючись від Атея, трибалли пішли з Нижнього Істра, а їхні землі захопили скіфи».[30]

«Вже й білий світ благословився – пора битву починати. Понад Істром пливли тумани, ріка парувала і стомлено хлюпотіла в берегах. Роси випали рясно і щедро. З-за далекого обрію по той бік ріки витикався малиновий пруг сонця, і скіфи, вітаючи світило, підкидали вгору башлики, здіймали списи, кричали:

– Гойтосір! Світи нам і нашій перемозі!

В степу стояв гул голосів і тупіт копит – степ глухо двигтів. Великі маси людей і коней в обох таборах (скіфському і македонському) прийшли в рух і вже не могли зупинитися. В передчутті ситої поживи до Істра зліталося чорне гайвороння, всідалося на прибережних вербах. Каркало, позираючи на людей і коней: швидше починайте, ми голодні.

Люди і коні мали ось-ось почати криваву тризну. Для багатьох схід сонця того ранку стане останнім у їхньому житті. Принаймні у цьому, земному світі, бо відважних воїнів Ареса чекає славне потойбічне життя. Хто більше уб’є ворогів, до того прийде слава і на цьому, і на тому світах! Арара!

…Війська вже готові до бою. Вишикувались вони величезним клином, гостряк якого націлився на македонський табір, що ген бовванів у тумані на відстані польоту двох стріл. На чолі клина – важкоозброєна кіннота, праворуч і ліворуч її гостряка – легка кіннота, позад вершників стоять лучники. У кожного в гориті по десять і більше десятків стріл, пара дротиків, а хто й пращу має. У кожного мечі для кінного бою і кинджали для ближнього. Захищені дерев’яними щитами, шкіряними куртками та широкими бойовими поясами.

Ядром скіфського війська завжди була важка кіннота, озброєна луками, дротиками, списами, бойовими сокирами і довгими мечами – для битви як з кінним, так і з пішим противником. Вершники захищені панцирами з металевим набором. Стоять десятками на чолі з десяцьким, десять десятків складають сотню на чолі з сотником, десять сотень – тисячу на чолі з тисяцьким. Вуздечки у коней в срібних бляхах – одна на лобі, одна на потилиці і чотири по боках, на схрещенні ременів – срібні фігурки грифонів. Такі ж фігурки й на носах коней, а на грудях шкіряні ремні, покриті бронзовою стрічкою з карбованим орнаментом.

За кіннотою стоять лучники. В башликах, у повстяних куртках, у кожного з лівого боку висить горит з луком і стрілами…

…Бій за традицією зав’язувала легка кіннота.

…З ревом, вигуками та улюлюканням понеслась на македонців легка кіннота скіфів. Вершники мчали ніби наперегони один з одним, галасували, пронизливо свистіли, наче щоб просто розрадити душу швидкою їздою.

Македонська кіннота не рушила з місця.

Скіфи як по команді зупинили на всьому скаку коней… зробили коло і повернулися на свої місця. І тоді від македонського війська відірвався загін легкої кінноти і теж з галасом, свистом та улюлюканням понісся на скіфів, випустив хмару стріл і повернув назад. Кілька скіфських вершників щитами спіймали стріли, витягли, поклали на тятиви і пустили їх назад, вигукуючи: