Розділ «Частина третя Під дзвін мечів і співи стріл»

Бре-ень!!!

І чую, як летить стріла (просто шматок очеретини певної довжини, але придатний, аби вибити кому око, хоча від цього Бог відводив), бачу, як вона летить, летить, летить, розтинаючи повітря – аж бринить у ньому.

Але ні в що живе я жодного разу так і не попав із свого саморобного – лікійського – лука з неопереними стрілами-очеретинами.

Господи, як то добре, що стріляти – стріляв, але я тоді, маленький хлопчик, безкінний стрілець з лука, ані горобчика, ані яке курча, пташа жовтороте так і не поцілив – Бог відвів. Не вбив живої тварі, хоч і настрілявся в дитинстві; чого-чого, а очерету для стріл у нас було предосить!

І навіть у кота жодного разу не вцілив – надто він пильним був. Мовби дрімаючи, все ж зірко слідкував напіврозплющеним оком за моїми приготуваннями до агресії. Не кажучи вже про курей. Наш червонястий, як жар, когут, завжди перебував у стані «бойової готовності» і надійно стояв на сторожі свого курячого гарему. Тільки я, бувало, з’являвся з луком і починав підкрадатися ближче (здалеку неопереною стрілою ні в що не вцілиш), як він таке здіймав, таке!.. Де вже після того було в кого-небудь попасти! Сам тікав від того ґвалту. І добре, і славно!

Але все одно я мав радість від того стріляння «в молоко» – як натягував тятиву, як посилав у світ білий стрілу, і потім бачив і чув, як вона, розтинаючи повітря, летить, летить, летить…

Нині лук залишився в історії. Та ще у спорті.

І – добре.

Якби ще туди – в історію та спорт, – потрапила й нинішня вогнепальна – і – будь-яка інша – зброя.

А ось щодо винаходу іншого скіфа Анахарсіса – жаль. А він, кажуть, винайшов золоту стрілу, на якій буцімто можна було літати. Навіть у майбутнє. Шкода, що золота його стріла не стала набутком людства.

Який жаль.

А втім, можливо, сам Анахарсіс полетів на ній у майбутнє, і нині десь він там, у нашому завтра – нас чекає…

Крилате царство Тагімасада, або Сьоме божество із скіфського пантеону

У своїх релігійних уявленнях скіфи досягли досить високого ступеня обожнювання космічних сил і явищ природи в антропоморфних образах. Пантеон скіфських божеств не поступався перед пантеонами більшості стародавніх цивілізацій.

Історія Української РСР. Т. І. С. 166.

Старшою серед скіфських божеств була жінка (залишки матріархату?), незрівнянна Табіті, богиня домашнього вогнища, вона й очолювала пантеон скіфських божеств.

Її шанували чи не найбільше за всіх богів і богинь. Домашнє вогнище було в кожній сім’ї – в степу без багаття взагалі не обійтися, – тож і не дивно, що ім’я її трактувалося як «та, що зігріває» або ще – «полум’яна». Вона була (в єдиному числі) першою з трьох розрядів семибожого пантеону й ототожнювалася з грецькою Гестією. Будучи богинею домашнього вогнища, Табіті одночасно була і богинею-повелителькою вогню взагалі – у всіх його проявах.

Геродот згадує і про існування якоїсь множинності «царських Гестій» (наче їх було кілька чи одна Гестія в кількох іпостасях), клятва якими була найвищою клятвою. Множинність погоджується із загальним для індоіранських народів уявленням про вогонь, як стихію, що пов’язана з трьома зонами космосу, як про універсальну матеріальну речовину в процесі космогенезу. Множинність Табіті – це й золоті предмети, що на зорі зародження скіфського етносу впали з неба – плуг з ярмом, сокира, чаша. Тому й символізують три групи скіфського суспільства, а через їх прародаків Ліпоксая, Арпоксая і Колаксая – три зони світобудови, що уособлені в них.

А ще Табіті врочисто йменували «царицею скіфів». Чи була вона жоною царя? Швидше всього, це відгомін ритуалу символічного шлюбу царя, що заступав на престол з Табіті – таким актом ніби підтверджувалася сакральність царської влади. А для рядових скіфів Табіті була перш за все матір’ю і цим – коли зверталися до неї: мати Табіті, – все й було сказано-мовлено, від душі і серця.

А ось головним, після Табіті, проте чоловічим божеством, був Папай – батько скіфів, чиїм ім’ям вони теж давали клятви: «Клянусь Папаєм!» («Клянусь бородою Папая!») – і міцнішої й правдивішої клятви у них не було.