Розділ «Частина третя Під дзвін мечів і співи стріл»

У людей з мечем, у царських та кочових скіфів, початком і кінцем, наріжним каменем, ба – засадничим їхнім хребтом, основою їхнього буття в цьому світі були – влада, кочівництво та війни (а втім, без воєн і взагалі без озброєної військової сили й міці влади не втримаєш – та ще в ті часи!). Так-от, кочовий спосіб життя, що вимагав згуртованості, і міцна військова організація, що вимагала прямо-таки жорстокої злютованості й покори нижчого вищому, і наклали колоритний відбиток на всі сторони життя та ідеології скіфів.

Геродот охарактеризував їх напрочуд коротко і напрочуд влучно, точно і ємко: «Кожен з них – кінний стрілець (з лука)». Цим однісіньким, коротеньким рядком сказано все, і це стало найповнішою характеристикою сколотів. А тому й зброю у них мав кожен чоловік – без оружжя, без хвацького і водночас професіонального вміння володіти ним – ти не жилець у тодішньому світі причорноморських степів чи в межиріччі Танаїса – Борисфена – Істра. Зброєю володіли й жінки (чоловіки були всуціль войовниками, а подруги їхні, матері й сестри – войовницями). Навіть діти – це видно з їхніх поховань – носили короткі, пристосовані до їхнього віку й сили маленькі луки, які несли велику смерть. А тому й присутня зброя на всіх зображеннях скіфів (хоча б і в сценах побуту та мирної праці), що до нас дійшли, адже вона супроводжувала потомків Таргітая та Скіфа від дитинства й до останнього подиху в цьому світі. Ба навіть ішла з ними в могили, на той світ – скіфи вірили в існування потойбічного життя, яке мало чим відрізнялося від життя у світі білому. Озброювався кожен. Правда, екіпіровка, як і вартість зброї та її оздоба, залежали від майнового та соціального рангу кожного, його віку, але все одно зброю всі берегли і доглядали, берегли й оздоблювали її за принципом пізніших кавказьких абреків: хай у мене бешмет з діркою, зате в мене зброя у сріблі! До важкого захисного озброєння належали в основному панцир і шолом. Такий воїн-панцирник, латник мав щит, бойовий пояс, сагайдак (горит) і поножі. Додайте до цього меч, акінак, спис, дротик і лук, і скіф постане перед вами, як намальований!

Тож і не дивно, що в синів змієногої богині над усе поціновувались військова звага і доблесть, хоробрість і мужність у бою, зневага до смерті і повна відсутність страху. І, перш за все, відданість своєму народові, друзям – як би ми сказали, однополчанам, товаришам по зброї. Все інше для них не суть було важливим.

Такі риси у своїх воїнів шанували всі, увесь народ, а вожді, царі й товариство – в першу чергу. У них батирами вважалися лише ті, хто вбив у бою найбільше ворогів чи вчинив якийсь подвиг; такі неодмінно при всьому народові (на щорічних святах влаштовувались ритуальні танці й змагання – боротьба, стрільба з лука тощо) одержували з рук царя чи вождя почесну чащу вина і нахильці врочисто її випивали. І це було найвищою шаною за ратний подвиг. (Коли б у світі скіфів існувала система орденів, медалей чи інших яких відзнак й нагород за військові звершення, почесна чаша чи келих вина, що їх підносили при всьому народові вдатному воїну, прирівнювалися б, наприклад, до звання героя Скіфії.)

А ще в них над усе цінувалася дружба – міцна чоловіча дружба! І, як найвищий її прояв, побратимство. Коли чужі до того ставали названими братами, товаришами по зброї, по боротьбі, соратниками й сподвижниками, і таке братерство поціновувалося й шанувалося вище за кровну спорідненість. Не маєш побратима, і ти вже ніби неповноцінний. У слов’ян, наших прямих предків, теж існував обряд побратимства для зміцнення дружби і теж прирівнювався до братерських кровних стосунків – відомо з епосу Київської Русі. Пізніше він набуде особливого значення у запорозьких козаків. «Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш січовий звичай!» – вигукував Пантелеймон Куліш. А коріння слов’янського і козацького лицарського побратимства – у Скіфії. (Недарма ж і нині дехто вважає українських козаків – є й така думка – прямими потомками скіфів!)

А здійснювався скіфський обряд побратимства так: у посудину з вином і кров’ю тих, хто давав клятву на вірну дружбу (кров брали з пальця правиці) занурювалася зброя – це міг бути кінчик меча або акінака, стріли чи лезо бойової сокири, наконечник дротика чи списа, після чого два побратими, обнявшись, одночасно пили напій з їхньою кров’ю і побратимство, скріплене в такий спосіб вважалося – і було насправді, – до скону віку міцнішим за родинні зв’язки, адже побратим за побратима, якщо наставала така мить, не вагаючись віддавав життя.

Оскільки ж війни у скіфів відігравали ледь чи не сакральну роль у їхньому житті і над усе шанувалися молодецтво, воїнська звага, хоробрість та самовідданість, то на цьому ґрунті й виник культ бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. Цим культом започаткувалися й утвердилися інші звичаї скіфів, що їх ми – з висоти свого віку і своєї моралі, – називаємо жорстокими, а в ті часи, у тих обставинах ми теж діяли б точнісінько так. Себто неодмінно б пили кров першого вбитого у бою ворога, знімали б скальпи з повергнених ворогів – все це не лише зміцнювало відвагу, а й виховувало непримиренність до ворогів і байдужість до власного життя, коли важливішим над усе ставали звага у бою, готовність до самопожертви при захисті товариства, сім’ї, народу, зрештою, рідного краю…

То в чому полягало «велике скіфське лихо»?

Виявляється (це ж треба, га?!.) «християнізація Русі запроваджувалася ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОЗБАВИТИ НАРОД ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (виділення моє. – В. Ч.).

Ні більше ні менше, надруковано, як кажуть, чорним по білому.

Таке якось прочитав я в одній книзі (власне, брошурці) і був подивований: так ось для чого київський князь Володимир, прозваний пізніше Великим і Рівноапостольним, хрестив Русь у 988 році? Аби від скіфського лиха її позбавити, від їхнього драпіжництва! Лихочинства! Песиголовства! Троглодитства! А я, грішним ділом, був певний (та й досі так вважаю), що християнізація Русі відбулася зовсім не у зв’язку зі скіфами та їхньою безжалісністю, інакше б це його – християнство, як і наших пращурів – тільки б принизило.

Але в чому ж полягало «ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО», яке, якщо вірити авторові, так нажахало Русь (між іншим, заднім числом!), що вона, бідолашна, змушена була, аби врятуватися, прийняти християнство?

Слава Богу, автор – до речі, кандидат наук (правда, технічних), лауреат Державної премії України з науки і техніки – дає й відповідь: «Так, у скіфів жінка була власністю чоловіка (а в кого вона у ті часи, чи й пізніше, протягом століть і століть не була оною? То що – заради цього довелося на Русі приймати християнство? – В. Ч.), а після його смерті переходила у власність спадкоємця (чи не глобальне зло, аби заради нього доводилося приймати християнство! – В. Ч.); панувала кривава помста за принципом «око за око, зуб за зуб».

І далі:

«Скіф випивав (якщо вже точніше, то не випивав, всю кров неможливо було вицмулити з вен убитого, а лише – робив кілька ковтків. Різниця! – В. Ч.) кров першого вбитого свого ворога, а голови усіх ним вбитих відносив до царя – це було підставою для одержання частки захопленої добичі».

І, нарешті, чи не найголовніше лихо-пеня, те, в чому заднім числом звинувачуються тепер скіфи і від чого, буцімто, рятувалися давні наші пращури русичі, приймаючи християнство:

«Скіфські дівчата не виходили заміж доти, доки не вбивали власноручно трьох ворогів, тому добре володіли зброєю, були хоробрими вершниками» (очевидно, вершницями? – В. Ч.). Але в чому ж тут полягає кримінал скіфських дівчат? В тому, що вони мали вбити бодай трьох ворогів? Але ж з ворогами ні тоді, ні тепер ніхто не панькався і не панькається. (Як любили повторювати в есересерівські часи: якщо ворог не здається, його знищують!) Чи кримінал у тому, що скіфські представниці прекрасної половини роду людського мали бути – і були! – хоробрими? Та ще й вершницями? Що добре володіли зброєю? Так у ті часи без зброї навіть жінка не могла ступити кроку. Згадаймо, як у нас ще не так давно пошановувалися – цілком, між іншим, заслужено! – народні месниці, льотчиці, снайперки тощо!

Так ось. По-перше, християнство на Русі нашій приймалося не заради того, аби «ПОЗБАВИТИ НАРОД (мається на увазі – русичів. – В. Ч.) ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (ми теж уміли бути – і були – жорстокими!) – ні і ні! Це б принизило ту воістину величезну роль, що її відіграло впродовж тисячоліття і нині відіграє християнство у нашому житті, у світі нашому слов’янському, а по-друге, це називається шукати крайніх. Валити з хворої голови на здорову. Скіфи не були ані добрими, ані такими собі бузувірами у нашому, звичайно, розумінні цього терміну (як не були такими вже знавіснілими драпіжниками й харцизяками – вони були дітьми свого часу і діяли так, як їм підказували, у їхньому розумінні і традиціях тих часів, їхні неписані закони, звичаї, обставини тодішнього життя тощо). Тобто скіфи не були жорстокішими за інші народи – ні і ні. Людохватство та харцизяцтво – це такі субстанції, що були властиві в якійсь мірі і скіфам теж, і в повнішій мірі усім тодішнім народам – особливо на Сході, які ми нині називаємо стародавніми. Особливо шкуродерними були ті народи і племена, які стояли на значно нижчих рівнях розвитку, моралі тощо. Та й нинішні народи – в тім числі й християнські, – теж проявляли – і часом ще й нині проявляють, – дерилюдство, у яке століття не заглянь, адже війни між своїми – і між християнами теж – не затихали роками в Європі чи на Сході. (Згадаймо хоча б вісім хрестових походів, що були здійснені на Схід на протязі ХІ – ХІІІ століть, коли збиралося до ста тисяч учасників. Ба навіть діти – 50 тисяч! – вирушили в похід з Європи за закликом католицьких фанатиків із Франції та Німеччини у 1212 році «звільнювати Єрусалим» і майже всі зустріли свій кінець у поході!)

А щодо скіфів, то Русь не могла нести відповідальності за чиєсь ґвалтівництво. Бодай і скіфське. У неї і свого вистачало, і в християнства теж. Та й сам автор заявляє, що «амбіцій між конфесіями і церквами та суперечок за вплив на паству, за власність, ще досить багато, що підриває авторитет релігії серед мас». Правильно, але при чім тут скіфи? У них були свої закони, свої звички, принципи, традиції, своя мораль, нам часом і незрозуміло-незбагненна. Вони убивали, але вбивали стрілами, мечами-кинджалами, зрештою, довбнями, а ми це робимо з дещо більшим розмахом – атомними бомбами, під якими (Нагасакі та Хіросима) – гинуть за раз по сто і більше тисяч. Оце розмах! Та скіфам таке й не снилося! І все це чинять також і віруючі люди – християни і мусульмани (особливо нинішні терористи, поспіль релігійні фанатики!). Не стала Русь святішою після прийняття християнства – на жаль!

Гнобительства й прожерливості було й буде в історії людства, і скіфи тут не виняток. Звинувачуючи їх у живоглотстві (від якої буцімто русичі, якщо вірити цитованому тут автору, рятувалися прийняттям християнства), автор мимохіть сам же й розповідає про ту деспотичність, що чинилася на Русі – вже християнській: княжі чвари-розбрати, коли свої нищили своїх (як той же Юрій Боголюбський, який тричі захоплював Київ і тричі плюндрував його) – то при чім тут скіфи? Кровожерливості й своєї вистачало. Вся Європа минулих століть палала у війнах, що не затихали на її просторах часом і десятиліття поспіль – аж до Другої світової, коли в жертву богові війни було принесено від 20 до 40 (точної цифри досі немає) мільйонів людських життів.