Розділ «Частина третя Під дзвін мечів і співи стріл»

І все ж зазначав якось один журналіст у своїй розповіді про археологів, які розкопували скіфську могилу: «…описаний… справедливий портрет скіфів аніскільки не принижує їх історичного значення, особливо для нас, східних слов’ян. І навіть, навпаки, свідчення їхнього життя і діяльності, що їх старанно досліджують археологи, є нашим національним набутком».

…А ще кожен скіф підперізувався шкіряним поясом (часто з бичачої шкіри, яку непросто було взяти стрілою чи й навіть дротиком, оковувався ще й металом чи прикрашався бляшками або іншими якимись залізними пластинками), на ньому підвішував сагайдак з лівого боку і кинджал (акінак) з правого. Там часто висіла й чаша для пиття. Зброя в степовика, який себе поважав, незмінно прикрашувалася металевими бляшками, у заможних – срібними чи золотими. Взагалі скіф міг бути й геть задрипаним, але зброя його неодмінно мала сяяти бодай сріблом, бо інакше і скіф не був би скіфом!

Зброя у скіфів, як уже мовилося в іншому місці цієї розповіді, відігравала найголовнішу роль. Ледь чи не вирішальну, адже була гарантією того, що носій і володар її і завтра-позавтра ще житиме в своєму краї. І взагалі – у світі білому. Якщо біля пояса в нього висітимуть кривий і гострий – волосину на льоту краяв! – ніж з кістяним руків’ям, короткий меч-кинджал акінак, двосічний меч, бойовий молот, булава, заткнута за пояс (нею зручно було трощити ворожі голови, аби порятувати свою), дротик та в руках спис із довгим і гострющим вістрям-наконечником. Не кажучи вже про головну скіфську зброю (а втім, у ті часи не лише скіфську) – лук в гориті з тугою тятивою, що її не просто було й натягнути, і сагайдак, повен летючих стріл…

Винахід скіфа, або Як я був безкінним стрільцем з лука

«Я, Ашшурбанапал, осягнув все мистецтво писарів, засвоїв знання всіх майстрів (вельми похвально як для царя! – В. Ч.), скільки їх є, навчився стріляти з лука, їздити на коні…»

Це з написів на глиняних табличках, знайдених в ассирійській столиці Ніневії (668–626 рр. до н. е.). Тож і виходить з цього напису, що з луків ще треба було вчитися стріляти (як і їздити верхи). Здається, простіше простого – поклав стрілу, натягнув тятиву – аж ні. Навіть самому цареві довелося вчитися стріляти з лука і їздити верхи на бойовому коні…

Звернувшись до енциклопедичних видань, ми прочитаємо там, що, наприклад, лук – ручна зброя для метання стріл – застосовувався з часів мезоліту (епоха кам’яної доби, 10 – 7 тисяч років тому) майже у всіх племен і народів (за винятком австралійців) на війні і під час полювання.

Простий лук складається з дерев’яної палиці, зігнутої в дугу, кінці якої стягнено тятивою, а ось складний (посилений сухожиллям та роговими пластинками) переважав звичайний у міцності й дальності метання стріл (до 200 – в середньому – метрів).

Винахід лука – епоха в історії людської думки, прорив, як би ми сьогодні сказали, до передових технологій. Для кам’яного віку лук був дуже складною зброєю, і його винахід можна прирівняти хіба що до геніальних винаходів людства!

Ще до винаходу лука первісна людина користувалася стрілою (попередній варіант полегшеного списа, що використовувався для добування дрібної дичини чи птахів). А сам лук з’явився лише тоді, як прадавній кмітливий майстер надумав стягувати зігнуту гілку (при згинанні гілки молодого дерева накопичувалась енергія, а при розгинанні вивільнювалася) з допомогою тятиви – міцного мотузка, звитого з жил чи з волосу тварин.

Тятива передавала енергію гілки, що розгиналася, стрілі. Цим простим-простісіньким, як нині здається – та ще на перший погляд, – одномоментно було досягнуто колосального прогресу у сфері добування м’яса диких тварин. Пущена з допомогою зігнутої і стягненої тятивою гілки стріла летіла значно швидше і далі, аніж при найсильнішому кидкові рукою. Та й попадала в ціль з винятковою точністю (особливо після того, як додумались стрілу ще й оперити). І відразу ж з’явилася можливість полювати на таких тварин, які раніше були недосяжні для первісного мисливця. З винаходом лука мисливство стало головною галуззю господарства прадавніх людей. А вже потім лук, ще удосконаливши його, почали застосовувати і проти самої людини. За тисячоліття він став вирішальною зброєю тодішніх війн, яким, як відомо, несть числа. (Здається, люди й з’явилися на планеті Земля виключно лише для того, аби воювати та вбивати одне одного).

«На території України лук використовували скіфи, слов’янські племена в XV–XVII ст. – українське козацтво» (УРЕ).

Скіфи і лук…

Це все одно, що подружня пара, чоловік і жінка. Та ще й зразкова пара, адже скіф і лук ніколи не розлучалися – від ранніх дитячих літ і до смерті чи загибелі…

Цілком справедливо вважає доктор історичних наук, відомий скіфолог і археолог Євген Черненко, автор чи не єдиної в Європі (а не тільки в Україні) найповнішої монографії «Скифские лучники» (Київ, 1981), що основною і найпоширенішою зброєю Скіфії був саме лук (зі стрілами, звичайно), який з однаковим успіхом використовувався у бою і на полюванні.

Наконечники стріл (ще є симпатичне слівце – вістря) зустрічаються – і при тому в значних кількостях! – чи не в кожній скіфській могилі (в жіночих теж і навіть у дитячих) – від царів і до рядових общинників, ними засіяні простори Євразії, їх десятки тисяч зберігається в музеях.

Кілька наконечників – бронзових, позеленілих, видобутих із скіфської могили (в курганах їх іноді знаходять тисячі!) подарував Євген Черненко авторові цих рядків. Працюючи над «Синами змієногої богині», я ні-ні та й візьму до рук позеленілі наконечники стріл, ті наконечники, що їх тримали в руках скіфи чи не дві тисячі літ тому, візьму чи не в пошуках натхнення, і після того пишеться мені ще з більшою охотою. Наче смертоносні вістряки – знаряддя вбивства! – надихають на подальшу творчу працю.

Пліній Старший запевняв, що «лук і стріли винайшов Скіф…» Так, так, той, син дочки Борисфена і грецького героя Геракла, від якого пішли «царські скіфи», владичні, лучники з лучників!

В трагедіях Есхіла згадуються кочівники-скіфи, які «озброєні дальнобійними луками».

Скіфи – від рядового общинника до верховного царя (наприклад, Атей на монеті) незмінно з луками в руках чи на поясах – на бляшках, на посуді, вази, на горитах, на піхвах, на пекторалі, на діадемі, на чашах і пластинах. Завжди з луками. Скіф без лука?… Ні, такого годі й уявляти! Сини змієногої богині з ним не розлучалися ні вдень, ні вночі – як в умовах кочового побуту, так і за військових походів, а лягаючи спати, клали його під рукою, напохваті…