Розділ «Частина третя Під дзвін мечів і співи стріл»

Писець акуратно й діловито підраховує і записує їх, щоб потім повідомити цареві хто з його підданих і скільки відрубав голів і, отже, скількох переміг ворогів. А тому такого треба нагородити. Все буденно, узвичаєно…

Ось на іншому барельєфі конають полоняники, рядами посаджені на гострі палі…

Ось ще на одному – барельєф, як відомо, кам’яний – вічний документ: ассирійський цар Саргон гостряком списа власноручно виколює полоняникам, які стоять перед ним на колінах, очі – теж звична тоді справа!

Ось ассирійці, поприв’язувавши за руки й ноги розпластаних на землі бранців, живцем здирають з них шкіру – спокійно-діловито… Буденна робота.

Ось у камені навічно закарбовані хвастощі царя Ашурбаніпала:

«…Ніби натиск лютої бурі, я покорив країну Елама в цілому. Я відрубував голови, відрубав голову Теумману, їхньому гордовитому цареві. Без числа я переміг його воїнів, їхніми трупами я наповнив околиці Суз: наче тернинами чи чортополохом (будяками), їхню кров я спустив у річку Євлей і обагрив її води, ніби червону вовну…»

«Я увійшов у це місто і перерізав його мешканців, як ягнят…» – це про такі ж «подвиги» з іншого кам’яного документа. І таких табличок з подібними клинописними письменами тисячі! Бо й «подвигів» тоді таких було тисячі й тисячі!

В Ассирії рабам часто виколювали очі, щоб позбавити їх можливості втекти. А для сліпих у царських та храмових господарствах завжди знаходилася робота – наприклад, молоти зерно на ручних жорнах. Тому руки рабам ніколи не калічили – руки в раба мали бути цілими і неушкодженими, Бранець мав робити до останнього подиху.[27] Людей тоді цінували менше як худобу. Домашніх тварин берегли, старалися не переобтяжувати тюками й паками в’ючну худобу, раби ж мали працювати до повного виснаження. Смерть раба – менша втрата, як вола чи корови. Та й безперервні війни безперервно поповнювали людськими ресурсами ті чи ті держави, на місце одного загиблого раба приганяли десятки й сотні нових… Рабами ставали й свої, відносно вільні громадяни. Ось із цього приводу документ на глиняній табличці:

«Сина Сін-нурі, по імені Залілум, Бальмунамхе купив у його матері Сін-нурі. В якості його повної ціни він відважив їй 11 шекелів срібла (на той час приблизно ціна віслюка). Вона поклялася своїм царем перед ювеліром Ібі-ілабратом, перед птахоловом Сін-гамілом, перед Енліль-шемі, перед Сін-ерібом, перед Аху-вакаром, перед Ау-ніншубурка, перед Іліма-ахі в тому, що в майбутньому не пред’являтиме претензій».

Мати продала у вічне рабство сина, і свідки, шановані городяни міста Насарума, своїми печатками скріпили цю угоду. Все по закону.

Не були винятком і скіфи і деяких рабів своїх, аби ті не тікали, теж осліпляли. У відкритому степу та ще в умовах кочового побуту трудно було утримувати рабів, вони могли легко накивати п’ятами, а сліпі – куди поткнуться?

І голови після битви, якщо вона закінчувалася для них перемогою, скіфи відрубували і приносили їх потім вождям як наочний доказ своєї відваги та хоробрості. І вождь тим воїнам, у яких виявлялося найбільше відтятих голів, власноручно на всезагальному святі в присутності народу підносив почесну чашу вина. І такий воїн ставав знаменитим, його шанували, ним гордилися, про нього передавали билиці й легенди. Чи складали пісні. Як вже в наші дні славили тих, хто в роки Другої світової війни більше вбив ворогів – наприклад, снайперів. Чи льотчиків, які найбільше збили літаків противника і мали на фюзеляжах про те відповідну кількість зірочок.

Проте людей на палі, як то чинили ассирійці, скіфи ніколи не наштрикували (в умовах кочового життя це марудна справа – морочитися з палями), але до такого способу чи не найжорстокіших катувань у всі часи охоче вдавалися в багатьох країнах. Згадаймо хоча б Османську імперію, в її столиці Цареграді охоче садовили на палю українців, які протидіяли турецьким чи татарським людоловам. Чи вішали за ребро на гак, згадаймо, як таким робом на багатоденні муки нелюдські почепили Байду в Цареграді на риночку…

Поляки, наприклад, любили садовити на палі (що було, те було) українських козаків, повстанських ватажків, які боролися з панством за волю і кращу долю – це в Речі Посполитій був улюблений вид мученицької страти. Проштрикнутих гостряком через анальний отвір ледь чи не до шиї нещасних піднімали на стовпі, і вони по кілька днів конали під палючим сонцем у нелюдських муках, і це було не так вже й давно – якихось триста років тому.

Чи, скажімо, в Росії любили колесувати, четвертувати живих, коли спершу відтинали жертвам руки-ноги (хоча б тому ж Пугачову), а вже потім, як милість превелику, і голову; заливали приреченим у горло чи вуха розплавлений свинець, варили їх живцем у казанах з киплячим вином (предотепно!), водою чи смолою. (Виходить, що недарма колись поет О. Блок писав: «Да, азиаты мы…» Щоправда, далі уточнював, хто ж вони є: «…да, скифы мы, с раскосыми и жадными очами…»; скіфи якраз і не вдавалися до таких звірств, та ще у вседержавному масштабі, як то робили в Московії, перетворюючи такі видовиська на масові шоу – це наклеп на синів змієногої богині!). Пізніше в Росії засуджених забивали насмерть шомполами, проганяючи їх крізь стрій солдатів, чи шпіцрутенами, топили в річках (зокрема в Москві, у Неглинній) з каменем на грудях і чинили ще багато мученицьких і по-садистському вигадливих страт…

В Європі любили спалювати живцем на багаттях і влаштовували на площах міст грандіозні видовиська, десятками тисяч спалюючи безневинних жінок, звинувачених в чарівництві чи й політичних супротивників – скіфи до такого зарізяцтва, сатанізму й шкуродерства не мали ніякого відношення. Їм, неписьменним, було далеко до «просвещенной» Європи! Таких витончених тортур вони не знали, а тому на практиці їх і не застосовували.

До всього ж лютість скіфів, у якій їх звинувачують в основному грецькі джерела, не підтверджується археологічними чи якимись іншими джерелами – крім, звичайно, варварських звичаїв при похованні царів, коли вони умертвляли і клали з владикою часто жону його, слуг, конюхів, не кажучи вже про рабів. (Та й коней на той світ забирали з собою часом і цілими табунцями по десять-п’ятнадцять і більше голів!) Усі звинувачення їх у жорстокості йдуть від давніх греків і, зокрема, від «батька історії» (виявляється, й «батько» не завжди був об’єктивним!), який у четвертій книзі своєї «Історії в дев’яти книгах» під назвою «Мельпомена» зазначає, що т. зв. царські скіфи, «найхоробріші, найчисленніші; вони вважають інших скіфів своїми рабами». І згадує скіфів-орачів, але останні ніколи не були рабами в скіфських владик, а тільки змушені були платити їм данину, як і інші племена, з яких тоді й складалося об’єднання під назвою Велика Скіфія. І додає, що скіфи осліплюють «УСІХ (виділення моє. – В. Ч.) полонених», що є явним перебільшенням. Щоб осліплювали всіх полонених, такого щось ми не чули. Хоча, звичайно, якась їхня частина, значно менша, і позбавлялась очей (лише ті, які залишалися для себе, аби не розбігалися в степу), переважна ж більшість тих, які відправлялися на продаж, не осліплювалась і взагалі не калічилась, бо кому потрібні каліки. Та й коштували б такі значно дешевше.

«А воєнні звичаї у них такі, – далі свідчить Геродот. – Коли скіф убиває першого мужа, то п’є (трохи) його крові. (Як бачимо, «трохи», а не, наприклад, всю кров. – В. Ч.) Голови вбитих несе цареві; бо тільки той, хто принесе голову, бере участь у розподілі здобичі (чи не в ассирійців, з якими вони воювали в Передній Азії, перейняли скіфи цей звичай. – В. Ч.); якщо ж не принесе, то ні. З голови ворога скіф здирає шкіру в такий спосіб. Обкроює голову довкруг коло вух і витрушує її, а потому вишкрібає м’ясо волячим ребром і мне шкуру руками. (Така деталізація переконливо свідчить, що Геродот тут користувався достовірними розповідями степовиків під час своїх відвідин Ольвії. – В. Ч.) Вичинивши, вживає ту шкіру, як хустку. Він прив’язує її до вуздечки того коня, на якому їздить, і пишається тим. Той, хто має більше таких хусток, вважається найхоробрішим. Багато хто ще й одяг шиє з тих шкурок, зшивають їх, як баранячі (??? – В. Ч.). Багато їх іще здирають з побитих ворогів разом з нігтями шкіру з правих рук (у ворожій правиці сила. – В. Ч.) і роблять собі покривала до сагайдаків. А людська шкіра міцна і блискуча; вона найбіліша з усіх шкір. Багато їх (скіфів) обдирають всю шкіру з людей (слід пам’ятати, що все це робилося вже після того, як ворог був мертвим. – В. Ч.), напинають її на дерев’яну ляльку й возять (із собою) на конях.

А з головами – не всіма, лише найбільших ворогів, – чинять так. Обрізують усе, що вище брів, і вичищають. Якщо це бідний чоловік, то обтягує волячою шкірою й так користується (сира шкіра, висихаючи, щільно облягає череп. – В. Ч.), як посудиною для пиття. Так чинять із черепами своїх домашніх, якщо з ними полаються і коли перед судом царя їх переможуть (в герці. – В. Ч.). А як прийдуть до такого гості, він виносить ті голови й розказує, що це, мовляв, були його свояки, що з ним посварилися, і він їх побив. Це вважається мужнім вчинком.

Раз на рік кожний правитель у своїй окрузі готує посуд для змішування вина, і його п’ють (на бенкеті) ті скіфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п’є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогів (для цього й потрібно підраховувати відтяті в убитих ворогів голови. – В. Ч.), дістає дві чаші й п’є з обох них разом».[28]