Розділ «Частина сьома Від Асклепія до Анахарсиса: змії і мудреці»

– Але ж не виключено, що скіфи в степах просто орієнтувалися по зорях? Хоча б по тій же Полярній зірці розпізнавали сторони світу. Тому й знали зоряне небо.

– І така думка не виключена, – погодився Геннадій Олефірович. – Але це теж відкриття і підтвердження того, що скіфи зналися на зоряному небі. Більше того – орієнтувалися по зорях. Мала Ведмедиця у скіфів якось звалася по-іншому, по їхньому (може, й сузір’я Лосів чи Оленів), але я певен – чуття мене ще ніколи не підводило, – на платівці зображено саме звіздаря, ворожбита їхнього, який віщував своїм співвітчизникам долі по зорях. В цьому й полягала цінність знайденої мною платівки. І я став першовідкривачем цього, так би мовити, автором знахідки. А тому й почувався на сьомому небі. Студент, перша самостійна розкопка і така знахідка!

А далі… Далі я припустився непоправимої похибки. Розуміючи, яке відкриття потрапило мені до рук – скіфи знаються на зоряному небі. Вони – зорепоклонники! У скіфів були свої звіздарі, такі собі астрологи, і я поласився… Вирішив до пори до часу нікому не показувати свою знахідку, а самому, все вивчивши, написати для наукового журналу чи збірника статтю. На тему: скіфи і астрономія. Ні більше, ні менше! Тому й приховав – каюся! – золоту платівку. А ось золоті бляшки, знайдені в грабіжницькій норі, здав своєму керівнику. Як годиться. Платівку сунув до кишені, не обмовившись про неї і словом. Боявся, що першість знайдення платівки буде приписана (таке часто трапляється) керівнику експедиції. А він… відомий вчений-скіфолог, академік. А хто я? Без року тиждень як студент.

Одне слово, я повірив, що Полярна зірка із скіфської платівки стане моєю щасливою зорею, уведе мене в науку.

Мешкав я у ближньому селі, в однієї селянки наймав кімнатку. Там – попереду була ніч – і гадав дослідити платівку. Проте був таким стомленим – цілий день на розкопках під пекучим південним сонцем, – що незчувся, коли й заснув. А платівку необачно поклав на стільник біля свого ліжка. Власне, заснувши, необачно її там залишив… Вранці, коли проснувся, платівки не було. Скільки я не шукав її в кімнаті, під ліжком, всюди-всюди – марно. Як лизень її злизав! Як хап її хапонув! Дворукий! У мене все обірвалося в грудях. Я до хазяйки: так і так, сталася пропажа… А треба вам сказати, що в хазяйки було п’ятеро хлопців – від року до десяти. Один одного розбишакуватіші, така собі ватага малолітніх шибайголів, які ні перед чим не зупинялися. Галайстра, явно злодійкувата. Хлопці, – я потім дізнався – мали славу злодюжок у селі, обчищали садки й городи, заскакували й до незапертих хат… Ясно, що зникнення золотої платівки – їхніх рук справа. Та й хто з малих не спокуситься золотою цяцькою – діти є діти… Та ледве я заїкнувся, чи діти не прихопили бува на стільці «одну пластиночку блискучу», як ті шибайголови здійняли несусвітнє ревище. Що вони ні сном ні духом… А не пійманий, як відомо, не злодій. Хазяйка накинулась на мене, кричала, що її синочки чесні (вигукувала: «чеснюги!»), нічого не крадуть, що то я сам… украв платівку. Ту «цяцьку блискучу». Виходить, у самого себе… Кінчилось тим, що вона виштовхала мене з хати і викинула на вулицю мої речі…

До кого апелювати? Іти в сільраду? Але чим я доведу, що в мене була золота платівка? Та й потім… Факт, що я утаїв знахідку, стане відомим моєму начальству, і мене… Я боявся, що мене виженуть з вузу… А так хотілося вчитися…

– Ет! – зрештою оповідач махнув рукою. – Що тепер розказувати. Діло давнє…

І вмовк.

На кльов все ще не було й знаку, хоч час уже був чи не третіх півнів. Хвилі все так само ритмічно погойдували човен і небо все так само було повне зоряного блиску… І все так само над нами у зеніті нічного неба сяяла Полярна зірка.

– Золота платівка так і не знайшлася, – дивлячись на непорушні донки, зітхнув Геннадій Олефірович. – Досі не можу собі пробачити… І ніколи не пробачу! Що утаїв знахідку, приніс її – дорогоцінність – до сільської хати, повної злодійкуватих хлопчаків. Малі шибайголови (а вони всюди нишпорили) і загледіли, як я заснув, на стільці блискучу цяцьку… Де вони її поділи, чи хто з дорослих у них відібрав і продав як золотий лом – хто тепер скаже? Вперше ту платівку з могили викрали злодії, але загубили її в грабіжницькому лазі, вона вціліла і тисячі років зберігалася в землі… Мабуть, доля тоді послала їй шанс уціліти. І вона вціліла, аж доки я її не знайшов. І, по суті, теж викрав, привласнивши знахідку, утаївши її, але вдруге доля не була до неї прихильною. Вдруге її вкрали і назавжди. І виною тому був я – тож і не можу собі пробачити такого. Про платівку я так нікому й не сказав нічого. Спершу думав, що вона знайдеться… Ось-ось знайдеться, а коли переконався, що все – не зважився зізнаватися. Аби мене не вигнали з інституту… Звідтоді минули десятки років. Статті про свою знахідку для наукового журналу я так і не написав. Яка стаття, як самої знахідки немає – хто повірить? Тож звідтоді й несу свій хрест, вину свою, яку нічим спокутувати… Кінчилось тим, що я написав фантастичне оповідання «Скіфський звіздар» і надрукував його в одному художньому журналі…

Але фантастика є фантастикою. Авторова вигадка, одне слово… Звідтоді, кажу, минуло багато років, я вже доживаю віку. Більше нічого рівного золотій платівці мені так і не пощастило знайти на розкопках. Тільки чомусь звідтоді часом здається, що все то моя фантазія. Що ніякої золотої платівки із скіфом і зоряним сузір’ям я не знаходив… І мені тоді легше стає. Хоча знаю, що все було. Насправді. І я справді тримав у руках золоту платівку, на якій скіф напував свого коня і дивився на Полярну зірку…

Тут на одній з донок нарешті дзенькнув дзвоник і ми по хвилі витягли першого ляща. Чималого, наче із щирого золота викуваного. А потім почалося таке клювання, що наші донки на борту човника все дзвеніли й дзвеніли і ми кидались до них і наші серця завмирали в передчутті удачі… Ніч була і справді, як на замовлення, – не часто такі ночі випадають риболовам. Подзвонювали донки, Каховське водосховище ні-ні та й зітхало, і тоді до нашого човна прибігала із зоряної ночі хвилька й гойдала його… На кормі, де стояла прадавня скіфська курильниця, тихо вився запахущий димок, нам здавалося, що то прадавній жрець здійснює свою магічну церемонію… А вгорі був безмежний огром зоряного неба, у якому над нашими головами, над обширом Каховського водосховища, над усім світом білим сяяла Полярна зоря. І нам здавалося, що ми бачимо скіфського звіздаря, який десь там, над нами, далеко-далеко в зоряному блиску біля Полярної зірки напуває свого коня…

…А пригадав я цю історію ось з якого приводу.

В Неаполі Скіфському біля головних його південних воріт археологи виявили залишки прадавнього – ясна річ, скіфського – святилища.

Там же було знайдено уламки – на жаль, лише уламки – кам’яної плити, що тепер зовсім по-іншому освітлює скіфську історію і примусить нас по-новому сприймати синів змієногої богині, адже не такими вони, виявляється, були дикунами, як їх дехто все ще сприймає.

На плиті викарбувано людину.

В ореолі… проміння.

А ще на плиті (власне, уламку тім) зображено Сонце і три незбагненні об’єкти – скажемо так, – що летять з космосу до планети Земля.

А поруч земної людини – зрозуміло, що скіфа – зображена загадкова фігура – хоч і більша за людину, але вельми на неї схожа.

І фігура та – інопланетянин. Пришелець з інших світів. Археокосмонавт. (Тут годиться поставити не один, а кілька знаків запитання.)