Розділ «Частина сьома Від Асклепія до Анахарсиса: змії і мудреці»

Згодом у Фессалії – область на північному сході Греції – змія стала емблемою тамтешніх лікарів. Тож і Асклепій незмінно зображувався з посохом, що його обвиває змія (іноді дві), і всі його спадкоємці теж мали змію за свою провідницю. По всій Греції були храми, в яких навчали мистецтва лікування. В такі храми й святилища (пізніше названі асклепійонами) приходили хворі, переважно бідняки й отримували там допомогу. Не обходилося і без магічних прийомів та містики – відлякування демонів, магічні заклинання, амулети тощо. Хворі – хто міг – жертвували храмам за лікування золото, срібло, коштовне каміння, а також гіпс. В VIІ – VІ ст. до н. е. з’явилися професійні лікарі, які свій родовід вели від Асклепія – вони й заклали основи і перші наукові принципи медицини.

Але мало хто знає, що й у скіфів (і в кочових, а особливо в осілих землеробів) була досить розвинена як для того часу (про що свідчать старогрецькі писемні джерела) народна і навіть професійна медицина та ветеринарія.

У синів змієногої богині змія при лікуванні теж відігравала не останню роль. Лікарями, крім знахарів та різних ведунів-чародійників, були здебільшого жерці, які й лікували на професійному рівні. Вони вміли виймати наконечники списів і стріл, накладати пов’язки, зупиняти кровотечу, застосовували ліки і напої, що знімали біль, лікували зіллям від різних недуг, болячок, простуди, застосовували різні масажі і навіть дієти. Вони високо цінувалися не лише вдома, слава про них ішла по світу, їх знали у Греції, в античних містах як добрих діагностів та прогностів. Скіфські лікарі були знані в Афінах. Як, наприклад, Токсарис, скіфський лікар, про якого згадує Геродот. На батьківщині «батька історії» він був особливо популярним і бажаним – жив в Афінах (VI ст. до н. е.).

Ходив він з посохом, що його обвивала змія. Вона жила в нього на посохові і ніколи його не залишала – приручена чи що, дивувалися греки, і це їх, забобонних, вражало. Але скіфського лікаря вони шанували за знання та вміння лікувати недужих, тож до нього завжди була жива черга. (Якщо лікар знається зі змією – це справжній асклепіад, – така тоді була віра.)

По смерті Токсариса греки проголосили його своїм національним героєм. Скіф нікому з тих, хто до нього звертався за допомогою, не відмовляв – багатих лікував за ту суму, яку вони йому самі давали, бідних – за так. І став національним героєм і одним з семи мудреців світу.[53]

Інший великий скіф, мислитель і винахідник VI ст. до н. е. Анахарсис теж уславився в Афінах як видатний лікар. (До речі, він теж вважався одним із семи мудреців світу, йому приписують винахід тліючого трута, двозубого якоря і міф (легенду) про золоту стрілу, придатну для польоту людини у майбутнє. Більш детально про Анахарсиса в історичному романі автора «Ольвія».)

При дворі боспорського царя Мітридата VI Євпатора постійно жили скіфські лікарі. Вони використовували зміїну отруту як засіб лікування при багатьох хворобах. Недарма ж славнозвісний старогрецький лікар V–VІ ст. до н. е. Гіппократ спеціально відвідував Північне Причорномор’я, аби ознайомитися з медициною скіфів.

Скіфські лікарі готували Мітридату теріаки – лікувальні суміші з майже 70 речовин – лікарям інших країн боспорський владика не довіряв. Мітридат цікавився зміями. Власне, їхньою отрутою. І тут скіфські лікарі були йому добрими помічниками і навчителями. Люди Мітридата з веління, звичайно, царя, ставили жахливі досліди: дозволяли зміям кусати засуджених до страти людей, а тоді пробували різні способи лікування. І все було дарма, адже спасу від укусу змії ніхто не знав. А ось скіфи знали його, і це страшенно інтригувало Мітридата. Отрута змії була найзручнішим способом усунення невгодного – діяла швидко і надійно. До того ж на випадок викриття убивця не міг бути покараним, адже укус змії називався «божою карою» і той, хто підсунув змію, вважався виконавцем волі богів…

Пліній Старший: «По всьому світу заради здоров’я розвозять скіфську траву…»

Лікар-фітотерапевт, доктор медичних наук Євген Товстуха розповідає у своїй книзі «Раджу ліки, перевірені часом» про українську народну медицину, вік якої він нараховує 12 тисячоліть; наводить конкретні поради щодо застосування ліків рослинного походження, подає 630 рецептів фітопрепаратів (ліків із трав). Розповідає і про найбільш поширені рослини, якими користувалися у свій час ще скіфські знахарі (та й до скіфів їх теж знали, зокрема трипільці). Це хоча б спориш звичайний, кропива дводомна, подорожник великий, деревій звичайний, м’ята польова, медунка лікарська, підбіл звичайний, чебрець звичайний, спаржа лікарська… Ці рослини (як і багато не названих тут, але популярних в народній медицині) використовуються в медицині тисячоліттями.

Серед цих та інших, не названих тут цілющих трав, у скіфських лікарів були дві загадкові рослини. Це – хаома, а також рослина, що описово називається солодким коренем.

Почнемо з першої. У давньому Ірані, ще до Заратустри, жерці й воїни під час релігійних обрядів пили сік рослини, що її вони називали хаомою. Під час споживання перебродженого соку вони хмеліли, впадали в транс і переживали ніби почуття безсмертя. Чи екзальтації. Збуджуючись, бачили якісь видіння, сила їхня тоді збільшувалася і вони відчували себе чи не богатирями.

Хаома у давніх іранців – ритуальний напій, що його славили як могутнє божество, а також рослина, із соків якої його й одержували. Але й досі лишається загадкою – яка саме рослина в давніх іранців називалася хаомою (подібна рослина-напій-божество – сома,[54] відома з індійської міфології). Тож напій той (і рослина) використовувалися чи не з часів індоєвропейців. Або це якась одна рослина, відома, до речі, на Північному Кавказі, в Середній Азії, Ірані та Індії, або кілька різних рослин, що мали наркотичні й галюциногенні властивості. Різні дослідники під хаомою розуміють і коноплі, і блекоту, і молочай, і ревінь, а дехто й мухомор, але ясності немає. Можливо, що при підготуванні напою сік змішували з молоком і додавали в нього ще якесь зілля, що його секрет знали тільки жерці. Згідно з Авестою, а також Ріґведою хаома має жовто-золотистий колір і росте переважно в горах. Вживання хаоми викликає приплив свіжих сил, викликає явне загострення розуму, зміцнює здоров’я, сприяє довголіттю, це його і відрізняло від інших напоїв (пиво, вино), що притлумлювали розум (як вони притлумлюють і нині), пробуджували гнів і несамовитість. Ось чому хаома вважався – на відміну від пива-вина, – божеством. Хоча не виключено, що хаома викликав наркотичну залежність, руйнував психіку і, врешті-решт, вів до деградації особистості, а це вже лихо, сильніше за пиво чи вино.

Але були й інші думки. Ось уривок з Авести. Вранці Хаома підійшов до Заратустри, який запалював жертовний вогонь та співав гімни. Його запитав Заратустра: «Хто ти, о муже, якого я побачив як найкращого у всьому тілесному світі, по своїй зовнішності осяйний, безсмертний?»

І відповів йому Хаома праведний, який перемагав саму смерть: «Я єсмь Хаома праведний, який перемагає смерть. Збирай мене, Спітамі, вичавлюй мене в їжу».

І тоді мовив Заратустра: «Поклоніння Хаомі. Добрий Хаома, гарно створений Хаома, правильно створений Хаома, добрий цілитель, красивий, доброчинний, побідоносний, золотоколірний, із свіжими гілками, що (його) смакував кращий, і для душі в дорогу (в той світ) запасся».

Тоді й почалося прославлення хаоми, який дарував людям духовні й тілесні достоїнства. Він навіть сприяв народженню кращих дітей і праведного потомства, надавав чоловіків старим дівам, доставляючи багато насолод.

Очевидно, спершу хаому вживали як напій тільки на певні свята, а пізніше його почали вживати жерці, вельможі, правителі, і він набув широкого поширення. Вживати хаому скіфи навчилися ще під час свого перебування в Передній Азії. Особливо на похоронах. Та й на інших заходах чи святах.

Але що то за незвичайна рослина хаома і яке її народне (чи якесь інше) найменування, так і залишилося загадкою (а певно ж, у скіфів хаома звалася якось по-іншому, по-своєму).

Так само досі ще цілком не розгадана таємниця і другої скіфської знаменитої рослини, популярної у сколотів, так званий скіфський корінь. (Скіфським його називали інші народи, самі ж скіфи, очевидно, називали той корінь якось інакше. Можливо, просто корінь, епітет скіфський додали вже інші, адже корінь той, як і сама рослина, були у ті часи популярні в багатьох народів. Про нього писав ще Пліній Старший (23 або 24–79 рр.) – римський письменник, учений і державний діяч, автор праць з природознавства, історії Риму, військової справи, філософії (він загинув під час виверження вулкану Везувій). Зберігся його капітальний труд (з 37 книг «Природнича історія»). Так ось, Пліній Старший писав: