Розділ «Частина сьома Від Асклепія до Анахарсиса: змії і мудреці»

…А пригадалася мені ця дивна – якщо не предивна – історія ось із якого приводу.

Я довго вагався (та й нині ще вагаюся, перебуваючи в нерішучості): чи передавати гласності придибенцію, свідком якої я був – ношу її в собі, як вагітність, – про скіфського… гм-гм… звіздаря? Хоча якось подумав принагідно: рано чи пізно, а всяка таємниця стає гласною. А коли так, то й вирішив почуту оповідку оприлюднити. А вже хто як її сприйме – за фантазію чи за правдиву реальність, – то хай так для кожного й буде… А згадавши термін «фантастика», помислив: хай буде це розповідь про те, як мій знайомий археолог Геннадій Олефірович та написав перше у своєму житті – і – останнє – фантастичне оповідання «Золота платівка, або Скіфський звіздар». До речі, Олефір Геньо, – а саме так підписано згадане оповідання, – не справжнє прізвище автора, а псевдонім – так його, Геннадія, кликала в дитинстві бабуся – Геньо, – у якої він, рано втративши батьків, і виріс. Ім’я ж батька – Олефір – Геннадій взяв до вигаданого прізвища як власне, а тому й підписав оповідання, жанр якого визначив – змушений був – як фантастика: Олефір Геньо.

Отож Олефір Геньо, «Золота платівка, або Скіфський звіздар».

Коли я запізнався з Геннадієм Олефіровичем, він уже був на пенсії, у вельми шанованих літах, але так само – як і замолоду, – відзначався прудкістю та жвавістю – хоч іноді й хапався за поперек. Маленький, сухенький, на вигляд підліток, він чи не цілий рік пропадав на риболовлі – мав від того втіху превелику! І, додавав, додаткові дні життя, яких у нього залишалося вже не так і багато.

Колись він як фахівець консультував мене зі стародавньої історії України і, зокрема, зі скіфо-сарматського її періоду (це коли я працював над історичними романами «Ольвія» та «Смерть Атея») і ми звідтоді заприятелювали. Принаймні вряди-годи я відвідував його, охоче приєднуючись за компанію, як він збирався на риболовлю, бо й сам був затятим рибалкою. Власне, дозвілля з вудкою.

Віку свого старий археолог (а себе він любив називати польовим копачем) доживав у Нікополі (південь Дніпропетровщини), куди перебрався після виходу на пенсію – поближче до козаків, до скіфів та риби, казав, радо посміхаючись, і аж руки від задоволення потирав. До всього ж він мав деякі проблеми з легенями, часто підхоплював пневмонію, тож потребував сухого і теплого клімату. На околиці міста, у якому він раніше частенько бував, коли у тамтешніх краях розкопував прадавні могили-кургани, придбав хатинку з городцем та садком, завів пасіку на три рамочні вулики й одну дуплянку. А крім городу, садка й пасіки, захоплювався ще риболовлею, тож чи не все літо пропадав на Каховському водосховищі, де хіба ж таких лящів вивуджував! (При оказії, бувало, й мені пару-другу золотих рибин передавав.) Особливо полюбляв (про те в листах до мене прямо живописав!) нічну ловлю – там я від нього й почув (коли влітку трохи погостював у нього) оповідь про золоту платівку, що її пощастило йому ще в далекій юності під час польового сезону знайти і за якою він все життя потім шкодував і кляв себе, що так йому і не вдалося скористатися знахідкою як науковцю, а сама платівка була назавжди втрачена для науки, для скіфології загалом. Жаль, жаль, але це, якщо повірити йому – що йому справді трапилася та знахідка. Хоч я іноді ні-ні та й думаю: а чи не приснилася йому бува та приключка? А створивши, сам же й повірив у неї так, як начеб вона лучилася насправді. Хоча, зізнаюсь, байок від нього я ніколи не чув. Лише розповіді про правдиві пригоди.

Тієї теплої липневої ночі ми сиділи з Геннадієм Олефіровичем у його симпатичному, бувалому в бувальцях човнику, сиділи заякорені в тому місці, де за словами старого археолога «відбою від лящів не було». Але того разу чомусь не було самого кльову і ми, облишивши донки з принадливою пахкою макухою на одному кінці, що були на дні і дзвониками на другому, вже в човні, ліниво перемовлялися про се і те, насолоджуючись чарами літньої ночі (коли вдруге пощастить на таку ніч, та ще мені, міському жителю!). Оскільки ж ніч видалась на диво зоряною (а втім, на півдні всі ночі такі), то й розмова наша мимохіть закрутилася навколо зоряного неба. А нічні світила тоді висипали над Каховським водосховищем як на замовлення – рясно-густо і такі яскраві, що були аж наче волохатими, наче всі вони були всуціль найбільшої зоряної величини. Небо – повне-повнісіньке зоряного блиску, і здавалося, що й притихле водосховище теж заколисано мріло в тому блиску і було мовби аж срібним.

Справді, коли ще трапиться така ніченька! Хоч і не ловилося, та ми були задоволені. На кормі човника стояла незмінна курильниця, що її Геннадій Олефірович завжди брав з собою на риболовлю – від комарів. Про сію штукенцію варт сказати окремо, адже то була не просто глиняна посудинка, схожа на чашку, а – скіфська курильниця. Справжня культова посудина, взята археологом з якоїсь могили. У ній скіфські жерці спалювали пахучі рослини під час релігійних церемоній і кадили во славу своїм богам… Геннадій Олефірович завжди брав той раритет з собою на рибальню як талісман і спалював у ній пучечки якоїсь висушеної ароматичної трави (здається, в її складі був і степовий чебрець). Травка собі тліла, розповсюджуючи дещо різкуватий, але й своєрідний запашок, а голубий димок тихенько вився собі над кормою, затишно так, по-домашньому, і Геннадій Олефірович, позиркуючи на курильницю, почувався на рибальні гаразд і в душі в нього тоді була прямо благодать. Для цього він і брав з собою скіфську курильницю, добряче в минулих тисячоліттях закіптюжену.

Іноді то там, то там чулися сплески…

– Риба грає, – невідь-чому радів Геннадій Олефірович і потирав руки. – Ех, і спопадемо ж ми сьогодні лящика – чує душа! Ось-ось клюне. Неодмінно задзвенять наші донки.

Не клювало, і наші донки не дзвонили.

Як і перше, то там, то там в зоряному мареві ночі чулися сплески – вони й вселяли надію. Та й ночі ще попереду був добрий шмат – має поталанити.

Прямо над нами в зеніті зоряного неба одиноко сяяла яскрава зірка.

– Полярна? – здогадавсь я.

– Атож, – кивнув старий археолог і, чомусь зітхнувши, додав: – Сьома зірка Малої Ведмедиці. Разом вони – сім зірок, – якщо між ними подумки провести лінію, утворюють фігуру ковша. Полярна зірка, як бачиш, на кінці ручки того уявного ковша. Друга візуальна зоряна величина. Розташована біля Північого полюса світу. – Ще помовчав, ще чомусь зітхнув: – Гарна зірка, та, жаль, не щастить мені під нею. Мабуть, не моя зоря. Бог чи хто там, – я, знаєте, напіввіруючий-напіватеїст, – послав мені колись це сузір’я на золотій платівці, і міг я в археології залишити слід, але… Не судилося. Сам і винуватий. Хоч платівка та золота і була в моїх руках. Була і… загула. Ідіот! – лайнув він невідомо кого, а радше себе. – Пожадібничав, а жадоба, як в Одесі кажуть, фраєра згубила!

Все ще не клювало, легенькі хвильки ласкаво плескалися у борт човна, гойдали його, навіваючи лінькувату дрімоту, на кормі затишно вився запахущий димок. Комарі, правда, чомусь не звертали на нього аніякої уваги, але то дарма, нам так імпонував той димок і добре було. На моє прохання Геннадій Олефірович і заходився розповідати про те, як він колись, за його словами, «дав пречудового маху».

– Давно се було, як був я молодим та… дурним. А ще я був тоді студентом і вперше брав участь у польовій археологічній експедиції на півдні України. Перший мій виїзд у поле. На розкопки! Ви не повірите, але мені, якомусь там студентику, неймовірно повезло! Ми тоді працювали на розкопках Кам’янського городища, скіфського, ясна річ, часу. Розташоване воно, як ви знаєте, на лівому березі Дніпра у містечці Кам’янка Дніпровська, що на Запоріжжі. Там ціле скупчення скіфських курганів, поховань поселень і селиш ІV ст. до н. е. Досліджується з 1938 року, особливо інтенсивно – з 1987 року. Площа – 12 га. Городище, це ми його так називаємо, було торговим, ремісничим і адміністративним центром Степової Скіфії. Чи не її столицею. Інші фахівці вважають городище всього лише сезонним торжищем кочових скіфів. Ще інші, що це – конгломерат невеликих скотарських селищ на місцях зимівок. Мабуть, праві і ті, і ті, і треті. Там були добрі плавневі пасовиська і місця схрещення сухопутних та водяних, торгових шляхів, тож у часи його розквіту життя в столиці-городищі вирувало. Там я розкопував – вперше у своєму житті! – одне поховання. Правда, незначне. Воно було ще в скіфські (можливо, сарматські) часи пограбоване. Вичищене, як кажуть, до цурки! Навіть кістки покійника не вціліли – все винесли! Археологам там не було чого робити, тож, мабуть, тому й доручили мені, студенту, поритися. Так, на всякий випадок. А конкретно, дослідити грабіжницький лаз, яким колись скористалися тодішні кримінальні гробокопачі. Але для мене й пограбоване поховання було ніби дарунком небес. Перше самостійне завдання! І я певний був, що не підкачаю. І неодмінно щось відкрию таке… розтаке! Що світ тільки ахне. А вже скіфологи й поготів. І так, повірите, ледь було не сталося. Власне, до того йшлося, аби я хоч трохи мав тоді обачності та лою в голові, а не дурний хлоп’ячий гонор. Треба вам сказати, що я з першого польового сезону вирішив стати знаменитим! Таким, про якого навіть в енциклопедіях напишуть… І ось, розкопуючи грабіжницький лаз, що був забитий землею, я наткнувся на кілька нашивних золотих бляшок з грифонами. Це вже було щось. І серед них виявилась золота платівка розміром п’ять на сім сантиметрів. Судячи з усього, покійник носив її за свого життя на ланцюжку. На грудях. Як відмітний, розпізнавальний знак, що свідчив про якусь його кастову приналежність. Наприклад, до жрецтва. Робота, безперечно, античного майстра, платівка виготовлена на замовлення – чи не в майстернях Боспору? Художня її вартість навіть на побіжний позір – незаперечна. Та й платівки – на відміну від бляшок, що їх знаходять часом і сотнями штук, – трапляються рідко. Тож можете уявити мою радість, коли та знахідка опинилася в моїх руках! А зображено на ній було – методом тиснення – в лівій частині берег річки і скіфа, який напував коня… Всього тільки: скіф напуває коня. Але це було не зовсім звичайне зображення. Повірте, в мініатюрі відчувалася душа, щось таке… м-м… настроєве. Навіть ліричне. Кінь, забрівши у річку і витягнувши струнку шию, неквапом (так здається) п’є воду. Цмулить у своє задоволення. А верхівець, бородатий скіф у гостроверхому башлику, роззувся, зняв свої сап’янці, звані скіфіками, закачав до колін шаровари і теж забрів у воду… Певно, за день перепікся під степовим сонцем і тепер з насолодою вбирав босими ногами лагідну річкову прохолоду. Вже вечоріє, над ним і над річкою завис вузенький серпик молодого місяченька – його навіть у воді видно. Чекаючи, доки кінь нап’ється, скіф звів голову до вечорового неба, на якому вже проступили перші зорі… Погляд його звернений угору, в правий кут пластинки, себто в небо. «Цікаво, – подумав я, роздивляючись платівку, – що цей бородатий скіф видивляється в небесній височіні?…»

Пильніше оглядаючи правий верхній кут платівки, загледів там якісь крапочки… Кругленькі такі цяточки. Більші й менші. Повніші й ледь видимі. А розташувалися вони не як-небудь, а в певному порядку, що мені щось нагадував. А що – спершу не міг згадати. Тобто цяточки були не випадкові, не якісь там подряпини на платівці, а наче… наче точки. А що таке точка? Графічне зображення чогось. Значок. Як ото в алгебрі, у нотному письмі, телеграфному коді, на географічних картах і планах… Простіше, вони щось символізували. Чим більше я вдивлявся в точки, тим чіткіше вони мені нагадували… нагадували щось знайоме. Ще через мить, сидячи в розкопі, я все збагнув: зоряне сузір’я! Ось що означали ті точки. У мене аж руки затремтіли, дихання прискорилося. Скіф у башлику, чекаючи, доки нап’ється його кінь, і сам ніжачись босими ногами у воді, дивився у вечорове небо на… На зоряне сузір’я! І він знає те сузір’я, якщо воно – напевне ж, на його прохання – зображено на платівці. Я підрахував цяточки-точки. Так і є – сім точок. Семизір’я! Чотири точки – це ківш, а ще три – вигнута лінія – ручка вгорі. Отже, Ведмедиця! Сузір’я Північної півкулі зоряного неба. Але яка саме Ведмедиця (їх дві): Велика чи Мала? Остання цятка на кінці ручки ковша, сьома, найповніша. Що означає: вона найяскравіша у небі. Принаймні за шість інших. Ба, ба! Та це ж… Це ж Полярна зірка! Виходить, на платівці зображене сузір’я, що його ми звемо Малою Ведмедицею. Українська назва Малий Віз. Або ще – Пасіка… Між іншим, у прадавнину, коли у первісних північних мисливців був культ лося (людина-лось – це було їхнє божество), сузір’я тоді носило ймення Лосів. Як пізніше – Оленів.[62] І лише значно пізніше, вже в слов’янські часи сузір’я Лосів-Оленів було перейменоване на сузір’я Ведмедів (лосі були замінені ведмедями). Але ще в першій половині І тисячоліття до н. е. це сузір’я називалося сузір’ям Лосів. На території України його видно протягом року, і скіф… Скіф із свого, із ІV ст. до н. е., задивлявся на сузір’я Малої Ведмедиці. Чи – на Полярну зірку. Отже, він знав – ЗНАВ! – його. І я мав таке відчуття, що в моїх руках – відкриття, адже нічого подібного археологи ще не знаходили. І мені випала честь зробити це відкриття. Ну як було не порадіти! Я ладен був стрибати й співати. І хотів було бігти до свого керівника, аби моїй знахідці хутчій поставили номер і вписали її до колекційного списку – знахідка вельми цінна. І з художнього боку робота доброго майстра! Творця. Кому ще на таке щастило?

– Невже той скіф був… астрономом?

– Не думаю. Не було у скіфів таких звань. А ось звіздарем він міг бути. Тим, хто займається ворожінням по планетах і зірках. Вважається, що доля людини залежить від руху планет і зірок. Особливо цим захоплювалися у всі віки й тисячоліття на Сході, а скіфи там були, тож і набралися знань від тамтешніх ворожеїв та звіздарів. І на золотій платівці був зображений саме такий звіздар-віщун. Який ворожив по зорях, знався на зоряному небі. Очевидно, він ворожив як по Малій Ведмедиці, так і по Полярній зірці – ось чому вони були на персональній платівці звіздаря. Тепер я думаю, що скіф на платівці – то якийсь конкретний скіфський звіздар, і був він зображений з портретною схожістю. То, врешті-решт, була його візитна картка.