Розділ «Частина сьома Від Асклепія до Анахарсиса: змії і мудреці»

Царю Крезу Анахарсис так писав:

«Я приїхав в еллінську землю, щоб навчитися чужим звичаям, золота мені не треба, досить мені повернутися у Скіфію, ставши кращим, аніж я був».

Анахарсис повернувся в рідну Скіфію прославленим мудрецем, але був убитий рідним братом Савлієм за те, що він, Анахарсис, молився чужим богам і їм посмів приносити жертву. З точки зору скіфів це було кощунством – коли скіф поклонявся чужим божествам. І дарма Анахарсис запевняв свого брата-царя:

– Всі ми діти однієї землі, хоч скіф, хоч не скіф, і тому треба жити в мирі та дружбі, кохатися в мудрому слові і дякувати богам, чиї б вони не були, за життя і добро.

Дарма. Савлій послав братові в груди смертоносну стрілу.

І такими були скіфи.

Хірургічна операція, що була зроблена… кам’яним «скальпелем»

До історії, про яку оце нижче піде мова наша, в якості епіграфа добре б підійшли рядки у свій час дуже популярного в СРСР дагестанського поета Расула Гамзатова, тож автор і вирішив їх навести (правда, в російському перекладі – за браком українського):

Лежащий здесь недолгий прожил век,

Неведомо, где жил он, что он знал.

Известно только: был он человек,

Родился – плакал, умирал – стонал…

А сама історія одним з авторів, що про неї писав, названа як «Хірургічна операція… при допомозі каменю». А втім, чому тут дивуватися,[56] адже наші пращури і взагалі – предки (тут добре підходить російська поговірка: голь на выдумки хитра!) і не на такі речі були вдатними мастаками! Як кажуть, біда навчить. І вона, пеня, між іншим, багатьох навчила і багатьох учить і буде завжди вчити – доброю навчителькою є лихо-біда!

Так ось.

Це трапилося в один із сонячних і теплих вересневих днів 1979 року, коли в полях летіло срібне павутиння, а на болотах і ріках, готуючись до небесної подорожі в теплі краї, сумовито-прощально кричали журавлі. (Чомусь вони завжди журливо курликають, прощаючись – бодай і не надовго – з рідною землею, і властиво це не лише гомо сапієнсу, а й друзям його меншим!)

Отож біля одного з сіл на Нижньому Дністрі розкопували прадавній (чи то скіфський, чи то ще й раніший, епохи бронзи) могильник, групу курганів. А втім, радше скіфський, адже в тому могильнику ще раніше було знайдено скіфське навершя у вигляді голови птаха, виготовленого з бронзи. Хоча в тій групі курганів були й поховання, що належали до різних археологічних культур, вироби з кераміки, міді, бронзи, кістки та кременю, а це свідчило про те, що кургани залишили різні племена у різні часи. Ті кургани заважали прокладенню зрошувальної системи – таке часто трапляється в наших південних безводних степах.

Вже знято насип сорока метрів у діаметрі.

У чималій овальній ямі археологи зачистили три скелети – чоловіка, жінки і дитини. Всі вони були густо пофарбовані червоною вохрою[57] і лежали, витягнувшись на спині – чоловік орієнтований головою на південь, а жінка з дитиною на північ.

Ясно, що то була родова усипальниця одного сімейства.

Виявлена катакомбна культура датувалася приблизно початком II тис. до н. е. Біля черепа жінки лежав кремнієвий ніж, а біля черепа чоловіка – якесь своєрідне кам’яне знаряддя із заполірованими краями – гм-гм… Воно – те знаряддя – і привернуло увагу археологів. Значно пізніше після детального дослідження поховання в секторі палеоантропології[58] Інституту археології України виявили на чоловічому черепі сліди штучної трепанації[59] – вельми складної хірургічної (навіть сьогодні складної!) операції, здійсненої нашими предками кам’яним знаряддям кілька тисячоліть тому!