Розділ 1

Орендар подивився на нього:

– Чим будеш лан обробляти?

– Чорт його знає.

– Можу тобі дати пару волів. Навесні порахуємося, щось віддаси з урожаю, решту – відпрацюєш.

Хлоп хмикнув:

– Нащо мені, пане, ті воли: і так годувати нічим! Усе вже віддав, голий-босий ходжу.

Аврамко ще пильніше поглянув на нього.

– То я ще тобі винен, що ти такий господар нікудишній? Навіщо тобі взагалі то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фільварку в мене робити будеш.

Хлоп вирячився.

– Та що ви, пане, у мене ж діти дрібні!

– І дітям також роботу знайдемо. Іди. Підходь наступний і кажи прізвисько! – гукнув орендар до черги.

Козаки стали мимовільними свідками цієї розмови. Орендар раптом зауважив їх, встав, поклонився.

– Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступіться, дайте вельможним панам дорогу.

– Ніколи нам, – відповів Левченко і почав розглядатися навколо, а тоді зазирнув у корчму: там лише пиячили жовніри. Надворі також нікого не було, тільки якийсь хлоп носив дрова і складав під повіткою: певно, наймит.

– Тут їх нема, – впевнено мовив Левченко до своїх.

– Диви, диви, як поганець обдирає людей, – натомість промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бік Аврамка. – Так і руки чешуться дати в пику, а ті всі папери порвати до дідьчої мами.

– Пішли, – коротко наказав Левченко і першим рушив до свого коня.

Аврамко, провівши козаків очима, покликав наступного.

– У мене все заплачено, панщина відроблена. Чого мене закликали? – відразу обурився господар.

– Прибутку не даєш.