Розділ 16

Гайдамака запхав у рота йому ганчірку, а тоді витяг ножа. Губернатор хотів кричата, однак ганчірка у роті перетворювала цей крик на мичання.

– А, налякався. Мабуть, не знаєш, за що тобі кара прийшла? То я тобі розповім. У мене дівчина була, Маруся. Як же я її любив… Та й завше любити буду. Не зможу без неї навіть на тім світі. Так і ходжу тепер, немов неприкаяна душа, і доки з її вбивцями не розрахуюся – не буде мені спокою. Ну ж бо, кажи, пане, облегши мені душу, а собі – страждання. Скажи, будь ласкав, хто допомагав панові Канівському у ту ніч?

При цих словах Левченко витяг ганчірку із губернаторового рота.

– Клянуся, пане, я не знав про це…

Левченко махнув ножем перед очима, так що губернатор злякався і замовк.

– Брешеш. Гайдуки мені все розказали, що то твоя була робота…

– Які гайдуки?

– Ті, котрих ти посилав до дому старого Бондаря. Вони вже небіжчики. Так що говори, голубе, не муч ні себе, ні мене.

Губернатор почав кидатися в істериці, однак отаман сів на нього і кількома ударами кулака відразу заспокоїв.

– Це все той жид. Аврамко… Це він придумав, він мене намовив. Канівський тоді вимагав з нього грошей, а жид, щоби задобрити господаря, вирішив послати йому дівку. Ще й приказував: аби чистою була! Клянуся мамою – це його, гаспида, робота!!!

Левченко посміхнувся, тоді ж засміявся, пригадавши, що мав орендаря в руках, однак добродушний Петро Борщик його отак бездумно відпустив.

Губернатор дивився на нього із зачудуванням, тоді ж почав просити:

– Відпусти мене, благаю. Я тобі нічого поганого не зробив, я не винен.

– Винен, – коротко відповів Левченко і пішов на пана з ножем. Рука схопила за волосся, інша приставила до горла ніж – кров так і хлинула, забризкавши Левченкові очі і одяг.

Губернатор довго не мучився – сконав відразу. Іван сів біля нього, забив ніж у землю, а голову обхопив руками. Так і сидів.