Розділ 16

Усі досить голосно розмовляли між собою, сперечалися. Тепер їм було не до більярду – зібралися на негайну нараду. До них саме дійшли відомості, що гайдамаки звільнили від польської шляхти ледь не всі міста Київського воєводства, що їх чисельність зросла до кількох десятків тисяч, що вся Київщина горить вогнем Коліївщини, і той вогонь з дня на день перекинеться на Поділля і Волинь.

Увійшов світлий князь. Усі попритихали, встали зі своїх місць.

– Сідайте, панове, почнемо нараду.

Урядовці посідали за столом, і лише фаворит розсівся на дивані.

– Панове, – почав князь. – Ви всі добре знаєте, що відбувається на Правобережжі. Думаю, ви розумієте, чим це загрожує Росії і нам особисто. По-перше, гайдамаки розпалили такий вогонь, що знищить все на Правобережжі і може перекинутися до нас. По-друге, колії пустили чутку, що це саме цариця закликала їх до різні, показують усім «золоту грамоту». Пруссія, Австрія, а особливо турки виказують з того велике незадоволення. Назріває міжнародний скандал. По-третє, цариця, коли взнає, що саме ми маємо причетність до «золотої грамоти», нас по голівці не погладить. Ми можемо навіть своєю свободою поплатитися, бо матушка наша хоч і є дуже великодушна, але у державних справах воля її непохитна.

Промову князя присутні слухали мовчки, опустивши голови. Заговорив фаворит.

– А я вас, панове, попереджав, що провокувати черкесів не варто. Це не те що наші мужики. Пани їх так вже примучували, що навіть жінки й діти взялися за зброю. А наша «грамота» була тільки останньою краплею. Між іншим, я тут поїздив по околиці, подивився… Тутешні мужики також на поміщиків вовком дивляться, бо козаки завжди були своєвольниками і нікому не бажали коритися.

Князь поглянув на прокурора, той висловив свою думку:

– Я думаю, що вина за Коліївщину лежить на запорожцях і ченцях. Бо запорожці організували народ, підмовили його, а ченці підробили «золоту грамоту». Тож карати треба кошового Калнишевського та ігумена Мельхіседека. На них вся вина.

– Ну, я так не вважаю, – заперечив князь. – Вину кошового доказати не можна буде. Він відверто не посилав запорожців до гайдамацького війська, навпаки, стримував їх. А ті запорожці, що прокралися до коліїв, зробили це самовільно. Що стосується Мельхіседека, то я уже наказав його затримати. Він дуже поважна людина на Правобережжі, та й тут його знають і ченці, і прості люди, тому, думаю, довго його у буцегарні тримати не варто. Краще десь відішлемо – подалі від України. Що ж до монастиря, то ми мусимо відірвати себе й православну церкву від розбійників.

Притихли, роздумуючи. Князь оглянув усіх.

– Я хочу почути ваші пропозиції, панове, як вийти з тієї ситуації, що склалася.

Першим наважився сказати фаворит:

– Днями її величність видала маніфест до малоросійського народу, де твердо заявила, що до Коліївщини ніякого відношення не має, що ніяким чином не закликала правобережців до різні, а «Золота грамота» – байки гайдамаків. Також було дано вказівки нашим послам у Варшаві, Відні і Стамбулі, як вони мають себе поводити і які давати відповіді на всі ці запитання.

Така відповідь трохи заспокоїла всіх. Проте в повітрі висіло ще одне запитання. Його задав князь.

– Залишається одне – заспокоїти Правобережжя. Як це можна зробити?

І тут встав генерал, який мовчав досі, по-військовому виструнчився.

– Війська імператриці-матінки готові втрутитися і загасити цей бунт.

– Добре, – мовив князь. – Але діяти треба акуратно. Що вони говорять?

Відповів знову генерал.