Розділ «II»

Чи во­на сво­го чо­ло­вi­ка не­бiж­чи­ка зга­дає (а во­на час­то лю­би­ла йо­го зга­ду­ва­ти): "от чо­ло­вiк був!", - зiтх­не важ­ко, очi свої бист­рi у зем­лю спус­тить: "ох-ох! те­пер йо­го ду­шенька в раю…"

- Дякуючи вам, су­сi­донько! - оз­веться батько. Во­на так i спах­не, i ту­гу за­бу­де свою за не­бiж­чи­ком.

- Менi дя­ку­ючи? - вхо­питься за те сло­во: - за що ме­нi?

А батько їй спо­кiй­ненько та хит­ро­во:

- А що, ка­жу, ви йо­му ви­мо­ли­ли в бо­га мiс­це в раю…

I зав­сi­ди, як тiльки во­ни вку­пi, - все отак за­ве­дуться лас­кавими сло­ва­ми од­но 'дно­го шпи­га­ти. Ти­четься iн­ша шпи­лька i та­ка, що Пи­ли­пи­ха не стер­пить, - уг­нi­вав­ши­ся, пi­де, ви­со­ко го­ло­ву свою гор­ду не­су­чи. Та се не на ве­ли­кi ча­си: хут­ко знов нас од­вi­дає i знов так са­мо су­пе­реч­ка­ми та ураз­ка­ми, а сва­рок справж­нiх нi­ко­ли не бу­ва­ло.

Була в удо­ви доч­ка Ма­ру­ся, на­ша под­руж­ни­ця, - теж од­нолiтка з на­ми, - i доб­ра, i лю­ба, не ска­за­ти яка. Бу­ла круг­ловиденька, яс­но­ока, ус­та рум'янi, як виш­ня; i ви­со­ка, i став­на; бро­ви на шну­роч­ку; а го­лос… бу­ло, тiльки загово­рить, то здається, вже те­бе по­жа­лу­ва­ла. Ти­ха бу­ла дiв­чи­на, та­ка вже ти­ха, що на­че во­на чо­гось смут­ненька. Нi­ко­ли во­на так швид­ко рум'янцем не спах­не, як от Кат­ря на­ша, не скрик­не так нi­ко­ли, не ки­неться, не зап­ла­че, до впа­ду не за­тан­цюється, не роз­сер­диться до свар­ки; не втом­ле­на гу­ль­бо­ща­ми, го­рем не пе­ре­му­че­на, яс­на бу­ла со­бi, як ти­хеє лi­то.

Ми з Кат­рею ду­же ту Ма­ру­сю лю­би­ли, i бу­ло так: аби нам го­дин­ка вiльна - бi­жи­мо-ле­ти­мо до неї, хоч удо­ви ми й боя­лися тро­хи: Кат­ря i та мi­ша­ла­ся пе­ред удо­ви­ним пог­ля­дом. Бу­ло, як за­бi­жиш до Ма­ру­сi у ро­бо­чу ча­си­ну, - от, ску­чиш, - так слiв­це яке наш­вид­ку перемо­ви­ти, а те­бе пе­ре­ст­рi­не са­ма Пи­ли­пи­ха i ста­не пе­ред то­бою, не­мов стi­на мi­дя­на.

- А що, го­луб­ко? Десь уже в вас по ро­бо­тi?

- Та нi, я се до Ма­ру­сi при­бiг­ла на хви­ли­ноч­ку, забажа­лось од­вi­да­ти.

- Спасибi, го­луб­ко, спа­си­бi! Нас ще гос­подь до яко­го ча­су ми­лує!

I та­кеньки во­на те­бе, на­че й лас­кою, з ха­ти ви­же­не, тiль­ки пе­ред то­бою сто­ячи та то­бi в вi­чi гля­дя­чи.

Пилипиха бу­ла ма­ти своїй доч­цi не по­дат­ли­ва, не схиль­чива. Во­на як га­ни­ла чо­ло­вi­кiв-мис­лив­цiв, так ще гiр­ше їй бу­ло ха­зяй­ку, мов­ля­ла, не­пу­тя­щу ба­чи­ти у сiм'ї.

- Хазяйка - по­рад­ни­ця в ха­тi, - бу­ло, до­во­дить, - а ко­ли во­на пло­ха, то яка бу­де по­ра­да? З пло­хих лю­дей не­ма по­ра­ди. Сiм'ю сво­го тре­ба ха­зяй­цi так три­ма­ти, як мак у жме­нi: а то роз­сип­леться усе, по­ро­хом пi­де за вiт­ром.

Так во­на й ро­би­ла, як го­во­ри­ла. Доч­ку свою чи пош­ле ку­ди, чи гу­ля­ти пус­тить, доч­ка в неї не спiз­ниться, не заба­риться. Отеє бу­ло, як на­ша Кат­ря де за­гос­тює, та ма­ти ди­вують - "що се до­нi не­ма?" - як то­дi удо­ва го­ло­вою хи­та­ла! Хи­тає та й очi аж зап­лю­щить.

Нам з Кат­рею бу­ло жит­тя вiльне, бо батьку нi­ко­ли бу­ло нас сте­рег­ти - чи ро­би­мо ми, гу­ляємо; а ма­ти - у ма­те­рi, бу­ло, одп­ро­си­мось, ко­ли схо­че­мо; за­ба­ри­мо­ся, то во­на за нас дi­ло на­ше по­ро­бить, а нас тiльки спи­та: "А що, чи доб­ре гу­ляли?"

Було, пiд го­дин­ку доб­ру, ра­зом би нам iз Ма­ру­сею погулят­и, а Ма­ру­сi - не мож­на…

Колотила Пи­ли­пи­ха у нас в ха­тi, а на­ша Кат­ря так са­мо в неї.

- Життя ж твоє, Ма­ру­сю! - по­рi­ку­ва­ла Кат­ря, розсердив­шись (от не пус­тить удо­ва доч­ку з на­ми чи що там), А Ма­руся їй:

- А що моє жит­тя?