Розділ «XI»

- Як вiн прий­няв теє, - не знаю, - го­во­ри­ла ма­ти, смут­но виг­ля­да­ючи йо­го до­до­му.

Вiн по­вер­нув­ся уве­че­рi пiз­но.

Увечерi всi у ха­тi зiб­ра­ли­ся, усi вку­пi пе­ре­бу­ли йо­го, дов­гого ве­чо­ра то­го. Усi ро­би­ли ко­жен своє дi­ло.

I ба­га­то тих ве­чо­рiв дов­гих пе­ре­ве­ло­ся в нас без розмов­и, без го­мо­ну, - от як, бу­ва, при не­ду­жо­му, що к смер­тi не­дугує, си­дять лю­ди, не згля­нуться, бо смут­ний ко­жен пог­ляд, не роз­мов­ляться, бо не­ма їм у сло­вi по­ра­ди, а час iде, ти­хо йде, ду­же ти­хо, - то нi­би ра­зом як про­миг­не кiлька го­дин i знов лед­ве то­читься, а кож­на хви­ли­на важ­ко приля­гає на ду­шi.