Розділ «Х»

- Чари, - ка­же, - ча­ри! Я знаю! Не дур­но во­на йо­му крик­нула: "бур­ла­куй до­вi­ку!"

Усi пла­чуть; Кат­ря стоїть не­ру­хо­ма у сто­ла, тiльки ди­ше.

Чи то вже так упев­не­на бу­ла ти­ми ча­ра­ми ста­ра Чай­чи­ха, чи що Кат­ря так свої сло­ва ви­мо­ви­ла не­по­зиб­ко, Ча­йчи­ха тiльки ска­за­ла: "та­ка вже до­ля!", - ще поп­ла­ка­ла, пожури­лася, лю­бо поп­ро­ща­ла­ся з на­ми (Кат­рю як об­ня­ла во­на, Кат­ря аж iзд­риг­ну­ла­ся) та й пiш­ла со­бi до­до­му го­рю­ючи.

Катря за нею ус­лiд по­ди­ви­ла­ся. Сi­ла на ла­вi й ди­ви­ла­ся по ха­тi, ди­ви­ла­ся на нас пильни­ми та бист­ри­ми очи­ма, на­че во­на що по­хо­ва­ла - та не­доб­ре ще об­мiр­ку­ва­ла­ся.

- I доб­ре, до­ню, - оз­ва­ла­ся до неї ма­ти, - батьку покорила­ся…­ пе­рей­де ту­га, знай­деш со­бi до па­ри… - та й хо­тi­ла її по­жалувати…

Як же за­ри­дає Кат­ря, як за­ту­жить! I нев­га­ває пла­чем своїм. Ми ко­ло неї хо­ди­мо, ми ко­ло неї па­даємо, а то вже скла­ли ру­ки та й не по­во­ру­ши­мось.

Минув ра­нок, ми­нув день, по­ми­нув ве­чiр, нiч ми­нає - у нас в ха­тi ри­дан­ня го­лос­не, та гiр­ке, та роз­пач­ли­ве. З уто­ми пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти, а ско­ро за­не­се їй го­ло­су людсько­го, го­мо­ну ден­но­го, ско­ро у ти­шi ноч­нiй зiтх­не ма­ти або я во­рух­нусь - усе те, ко­жен бдго­лос на­че по­буд­жає, на­че до­дає ту­зi си­ли - i ту­жить во­на зно­ву, i ри­дає, i по­би­вається.

Прийшла до нас Ма­ру­ся. Си­ди­мо усi ти­хо со­бi у смут­ку. Нiх­то не по­рається, не ро­бить нi­чо­го. Так i си­ди­мо.

Бралися за­го­во­рить до неї, ко­ли Кат­ря як крик­не на нас:

- Ну, ка­жiть ме­нi, що ви ка­за­ти­ме­те, - ка­жiть, чи не мер­лi вста­ва­ти­муть? - Та од­хи­ля­ючи нас вiд се­бе, та не слу­ха­ючи нас, на­рi­ка­ти ста­не, жал­ку­ва­ти­ся: - Ко­ли б же хоч попрощат­ись прий­шов - ко­ли б же хоть ще раз йо­го по­ба­чи­ти! Як я гля­ну на йо­го? Та ме­нi з-за йо­го пле­ча удо­ви­не лич­ко кра­совите дви­жi­ти­ме… ме­нi їх лю­бi сло­ва чу­ються, я їх ко­хання спо­чу­ваю, в ме­не сер­це схне!.. По­ки­ну­ла йо­го!.. Бач, чо­го вiн сму­ту­вав! А я, щоб ви зна­ли, я йо­го ще бiльш за той сму­ток лю­би­ла, я йо­го ще луч­че жа­лу­ва­ла, я йо­го як розваж­ала!.. Ох, важ­ко, важ­ко ж ме­нi!..

- А чим вiн ви­нен, що пер­ше лю­бив? - ви­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Хто вин­ний, що я про­па­даю? Хто вин­ний?

- Коли ти йо­го вiр­но лю­биш… - щось по­ча­ла знов Марус­я…

- Чи ж я не лю­би­ла вiр­но? Чи я ж не ко­ха­ла щи­ро? А те­пер ме­нi що? Луч­че б я йо­го по­хо­ва­ла!