Розділ «22. Моксель у вогні»

— То у вас є ще одна? — здивувався Тегур.

Він поклав наплічник біля входу, притулив поряд із ним до стіни лук і наблизився до «столу».

— Є — озвався вчитель. — Лише у парі вони становлять силу, що здатна зламати плин часу, — шаман встановив піали у дві виїмки і накрив кожну долонею. — Так вони відчувають одна одну. Саме сьогодні місяць поверне на повню. Тоді можна починати підготовку до ритуалу. З однією чашею я мав змогу спостерігати лише за подіями у минулому, а з двома — зможу їх змінювати: і в минулому, і у… майбутньому, — його голос чомусь враз захрип.

Тегур із подивом збагнув, що вчитель не в змозі приховати хвилювання. Йому чомусь стало моторошно — страшніше, ніж минулої ночі, коли втікав до лісу.

— Цієї ночі… — Шаман якось хижо поглянув на Тегура. — Ти лишайся тут, поспи з дороги, а я піду до хижі, принесу попоїсти. Гадаю, тебе шукатимуть, але у цьому сховку не знайдуть. Піали я з собою взяти не можу, але й ти їх чіпати не смій! — гримнув чоловік вже біля входу у печеру. Він на мить торкнувся Тегурового лука та пішов.

Іван коштовним кинджалом розрізав їхні каптани на смуги та зв’язав у довгу мотузку. Олег зі Мстиславом тим часом зірвали з крокви по чималому жмутку сушеної трави, викресали вогню і підпалили їх. Тоді закинули ці смолоскипи під дах так, щоб один опинився просто над лядою, а другий — у протилежному кінці горища. В обох місцях одразу зайнялося. Потягло димом. Вогонь швидко набирав сили, освітлюючи горище. Ставало спекотно.

Олег визирнув у віконце — переконатися, що пожежу помітили. І дійсно — до терема з драбинами та відрами бігли нукери й челядь. Вартові на стінах також кинулися гасити вогонь. Не гаючись, характерники заходилися трощити ґонтове[49] покриття даху. Тут їм знову став у пригоді кинджал із Лалом. За кілька хвилин вони зробили діру над тим місцем, де терем з’єднувався з галереєю. Задихаючись у диму, вибралися на її накриття. Мстислав зліз першим, за ним Олег. Удвох вони допомогли Іванові. На щастя, ледь відчутний вітерець прикрив їх димом. Полум’я вже охопило майже половину даху. Пригинаючись, характерники вийшли на стіну.

Звідти було видно натовп людей, що бігли до Кремляді зі слобід. Їм відчинили ворота. Здавалося, козаки мали шанс змішатись із юрмою і вислизнути з фортеці, але Іван вирішив діяти за первинним планом. Мстислав прив’язав мотузку до стовпа, що підпирав дах галереї, і спустився на вузьку смужку землі між стіною та захисним ровом, в якому темніла вода. За хвилину до нього приєднався батько. Олег був останнім. Швидко роздягнувшись, вони зв’язали одяг та чоботи в один клумак і перекинули його, разом із наплічниками, на протилежний берег. Тоді один за одним пірнули у крижану воду. Уплав подолавши рів, притьмом кинулися в кущі, які темніли оддалік у мінливому світлі пожежі. Першим біг Олег із клунком одягу, за ним Іван. Останнім, озираючись, чи їх не помітили, з двома наплічниками втікав Мстислав.

— Схоже, цього разу талан був не на нашому боці, — ледь відсапавшись, сказав Іван. — Гадаю, доведеться вертати до Велеса. Проберемося до землянки та дочекаємося, доки на світанку відкриється брама.

— До ранку ще більше десяти годин! — зауважив Олег. — Може тим часом спробувати навідати шамана?

— Так, — підтримав його Мстислав. — Все одно у Кремляді всі заклопотані лише пожежею.

— Ні! Ризиковано, — Іван був категоричним. — Ви ж чули, що загін кагана вже близько, та й делегація городян має вертатися від шаманової хижі. Мусимо зачаїтися у землянці, де схована брама, й чекати, доки вона відчиниться.

Розмовляючи, вони обтерлися онучами та вдяглися. Роззирнувшись, рушили вузькою лісовою стежиною. Надійним орієнтиром їм слугувала річка. Зійшов місяць. Його повновида таріль перекреслила Моксель золотавою доріжкою. Заграва пожежі надавала їй кривавого відтінку.

Олег, який ішов першим, раптом підняв руку, подаючи сигнал зупинитися. Попереду стежкою, що перетинала їхню, йшли двоє городян. Характерники нечутно зачаїлися в кущах.

Із розмови подорожніх випливало, що вони бачили заграву, тож занепокоєно квапляться дістатися до міста.

— Щось занадто пихато поставився до нас чаклун, — сердитим басом говорив один. — Раніше він не дозволяв собі так зверхньо говорити про накази володарки.

— І про самого кагана якось зневажливо відгукнувся, — озвався другий. — Подейкують, що він став іще сильнішим…

— Ось повернеться володар та спалить його. Побачиш! — лютився перший. Може він і цю пожежу начаклував…

— Стійте, почекайте!!! — до них підбіг якийсь чоловік. — Я сьогодні бачив, як шаман спалив свою хижу!

— Звідки знаєш? — запитав басовитий.