Розділ «11. Хата над проваллям»

— Давай його сюди, і без розпатякуання, коли жити хочеш! Давай, кажу! — Томас вихопив телефон із тремтячих рук юнака й вийняв з нього батарею живлення та сім-картку. — Що про тебе знає той йолоп, якого викрали?

— Нічого, лише поганяло моє…

— І цього цілком досить. Зі своїми дружбанами на зв’язок більше не виходь. З цієї квартири слід негайно звалювати. Василю, збирайся! Я перевезу вас до Запоріжжя. Може, там знайдуть не надто швидко.

За п’ятнадцять хвилин «Хаммер», за кермом якого сидів той самий бритоголовий мовчун, вже від’їхав від під’їзду. Вони недовго покружляли містом, рухаючись переважно у протилежний від Запоріжжя бік. Тоді в якомусь із провулків пересіли до старої «Шкоди». Її Томас уже повів сам — і спрямував на Запорізьку трасу.

— Тепер розкажи, як саме все відбулося на летовищі, — через плече кинув Макаці Томас. — Нічого не випусти!

— Як Ви й наказали, — невпевнено почав юнак, — я підібрав трьох надійних пацанів, ми вибрали чотири місця, звідки добре проглядається небо над аеродромом, і чекали Вашого сигналу. Коли Ви подзвонили і сказали, що літак з’явиться над полем близько п’ятої, і в нас є цілих дві години, щоб зайняти позиції…

— Не розповідай того, що я й так знаю. Говори про саму аварію.

— Так ось, — Макака трохи збадьорився, — я для себе вибрав місце на даху багатоповерхівки.

— Чому там? — поцікавився Василь.

— Бо звідти видно посадкову смугу, а також усі три точки, з яких мали вдарити хлопці.

— Стратег! — вперше усміхнувся Томас. — Що далі?

— Ну, Ви ж сказали, що це буде невеликий, але прикметний літачок, розфарбований у чорно-жовто-біле. Я в бінокль його побачив, хоч і дощ сильний періщив, піймав променем — намагався у кабіну поцілити. Телефоном дав команду хлопцям, і ми його вже не випускали. Двох я поставив так, щоб вони опинилися навпроти літака, коли він з’явиться над злітною смугою і вже не зможе ухилися. Третій був у лісосмузі і світив збоку. Дощ нам дуже заважав.

— Далі, далі, — азартно підганяв хлопчину Томас.

— Спочатку нічого не відбувалося. Я бачив у бінокль, як літак випустив шасі і вже майже був на землі, потім трохи пішов угору, а тоді раптом — знову униз. Перехнябився, черконув крилом землю, аж іскри посипалися, його закрутило, закрутило… І все, зупинився.

— Загорівся? — Томас різко крутонув кермо, об’їхавши вибоїну на асфальті.

— Ні, але пожежна машина виїхала на поле майже одразу. Там такий кіпєш здійнявся, — Макака говорив, не приховуючи захвату.

— А швидка?

— Дві. Приїхали одна за одною.

— Ти все це з даху у бінокль спостерігав?

— Еге…