Розділ п’ятий Пригоди трупа в Стрийському парку

— Яблонський і його вбивця могли зустрітися де завгодно, — терпляче пояснив Клим. — Але якщо Пляма знайшов труп тут, значить, здибалися вони он там, — узявши в Агнешки парасольку, він знову показав на монумент. — Місце прикметне, розминутися неможливо. Всі його знають.

— Ви годуєте елементарними речами, не здається вам?

— Ні! — відрізав Клим. — Панно, де знайшли труп ви?

Тепер чотири пари очей дивилися на неї.

— Далі пройти треба, — сказала вона. — Не будемо ж ми з тим паном прямо тут...

— Справді, бо тут можуть помітити як за алеї, так і від Кілінського, — легко погодився Кошовий. — Ось чому ти, Плямо, перетягнув пограбований тобою труп подалі від цього місця, глибше. Ходім туди. Ведіть, Агнешко.

Дівчина впевнено рушила далі за дерева, Пляма посунув за нею, Лінда трошки підштовхнув його між лопаток. Компанія зупинилася за густими кущами, й це місце виявилося глухішим та затишнішим.

— Аби не ваша, гм, пригода, панно, мертве тіло навряд чи знайшли б тут навіть сьогодні, — зазначив Клим.

— І про що це говорить? — спитав Лінда.

— Очевидні речі, пане Каролю. Їм — ні, Шацькому — ні. А вам, як поліцейському агенту, пояснювати не треба.

— Химерний хід своїх думок, пане Кошовий, ви будете тлумачити Господу Богу, як станете перед ним на Страшному суді, — пробурчав Лінда. — Тягнете, мов Шацький хворі зуби кліщами.

— Але порівняння у вас! — стрепенувся Йозеф.

Агнешка пурхнула, Пляма реготнув дурнувато.

— Гаразд, доведеться пояснити, — зітхнув Клим. — Ось він, — вістря парасольки націлилося на батяра, — прагнув заховати труп чимдалі. Як бачите, своєї мети досягнув. Натомість убивця чомусь зробив свою справу поруч із алеєю. Не аж так, звісно. Тільки ж ми щойно бачили — дерева там, де тіло знайшов Пляма, нікого й нічого не заступають. Офіцер зустрівся зі своїм убивцею біля пам’ятника. Хто з них запропонував відійти, не знаю. Та припускаю — вбивця задумав зробити це, вже коли йшов на здибанку. Його не цікавили гроші, які Яблонський приготував для нього. Інакше б Плямі не стало, чим поживитися. Чоловікові свербіло, нетерпеливилося звести з офіцером свої, відомі лиш їм обом рахунки. Яблонський же не знав про наміри, бо не боявся свого вбивці. Або довіряв, або зневажав. Перше відпадає, бо тому, кому віриш, велику суму грошей не несеш.

— Чому? — перебив Лінда. — Навпаки, офіцер міг мати намір довірити комусь велику суму.

— І той її не забрав, — Клим укотре прокашлявся. — Мимо, пане Каролю.

— Нехай так, — вимушено погодився колишній поліцейський. — То які ваші висновки?

— Не пограбування. Також — жодної політики. Юліуш Яблонський чимось дуже завинив перед своїм убивцею. Настільки, аж той не боявся, що їх помітять випадкові вечірні перехожі.

Витримавши паузу, Кошовий, уже забувши про існування батяра й повії, сказав, дивлячись по черзі на Шацького й Лінду.

— Він хотів убити. Його більше нічого не цікавило. Навіть те, що буде потім. Нехай би помітили й спіймали — все одно справу зроблено. Польський офіцер мав особистого ворога. Знайдемо причину — знайдемо вбивцю. Але дещо можемо відшукати просто зараз.