Розділ «3»

— Я слуга короля, — відповів гетьман. — Запросить — піду на Москву, хоч це і суперечить моїм принципам. Тому мені й потрібне військо.

— Ви наберете місцевих? — поцікавився Павло Щасливий.

— Це вас хвилює?

— Ви заберете чоловіків, які будують костел.

— Всіх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.

Реґіна Жолкевська підвелася:

— Я хочу поговорити із нашим зятем про Зоф’ю, — сказала вона.

Іван Данилович підвівся також.

(Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переїхала з ним в Олеський замок, але сьогодні до батьків не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)

— Пробачте, панове, сімейні справи, — усміхнувся Станіслав Жолкевський.

Обидва архітектори розуміюче закивали головами. Ці слова стали неначе сигналом для хлопців. Вони одночасно підвелися і попросили дозволу оглянути звіринець, розташований у парку з південної сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.

— З вашого дозволу, пане гетьман, ми також відкланяємося, — озвався Павло Щасливий. — Сеньйор Амвросій запропонував одну цікаву ідею у плануванні міста, і ми ще не встигли її обговорити.

— Не забудьте розповісти мені, — нагадав Жолкевський.

— Авжеж!

З цими словами обидва архітектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службі спочатку польного гетьмана, потім львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, а після того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла заміж за воєводу Івана Даниловича і переїхала до Олеська, за її проханням з нею відправилась і сім’я Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усіх володінь Даниловичів. Ця обставина не зашкодила добрим відносинам між ним та гетьманом.

— Пан воєвода відбуде з вами? — поцікавився Михайло.

— Це наша спільна справа, — відповів Жолкевський. — Хоч у Яна свої проблеми, він, безумовно, відгукнеться на заклик його величності. Хоч ви, мій друже, й не палаєте бажанням воювати проти одновірців, все ж знаєте, що наше життя віддане Вітчизні. Це честь віддавати нікому не гоже, а життя слід — Вітчизні.

— Так. А як ваш Ян?

— Ян поїде зі мною. До наук він не надається. Напевне, у мене вдався. А коли дізнався, що на війні буде Владислав, сумніви відпали — тільки війна!

Михайло Хмельницький кивнув головою: він уже давно помітив військовий хист сина гетьмана.