Розділ «11»

В останній момент вершник устиг вихопити ноги зі стремен, і саме це його врятувало. Кінь втратив рівновагу і важко повалився на землю. Вершник устиг згрупуватися і відштовхнутися від спини падаючої тварини. Це, правда, не врятувало його від удару об землю. Чоловік відчув у лівому плечі різкий біль — не інакше, як пошкодив його... Але зважати на це не можна. Перемагаючи біль, вершник важко звівся на ноги. У голові памарочилося, до горла підступала нудота. Він підійшов до коня, який важко дихав. Його змилений живіт судомно піднімався і опускався. Кінь підняв голову і докірливо подивився на господаря.

— Пробач, вірний друже... Загнав я тебе... — лагідно звернувся він до коня. — Пробач, але інакше не можна...

Він вийняв з-за пояса пістоль і звів курок. Кінь, неначе розуміючи, що його чекає, перестав хропіти. Він стомлено поклав голову на землю і став чекати неминучого. Але вершник зволікав. Зрозумівши, що не зможе пересилити себе, він рішуче засунув зброю за пояс, підійшов до коня і став розстібати сідло. Робити це практично однією рукою було важко, тому довелося повозитися з цією загалом нескладною справою. Насамкінець зняв вуздечку, закинув собі на плече пропахле кінським потом сідло.

— Пробач, друже, що покидаю тебе... — звернувся наостанок до коня вершник. — Сподіваюся, тебе знайдуть добрі люди...

Не в змозі більше це терпіти, вершник пустився у путь.

Це був особистий посланець полковника Юзефа Лісовського — Януш Заславський. Він належав до окремої групи кавалерії, створеної полковником, і тому названої в його честь «лісовчиками». Це був ніби польський аналог козаків. На відміну від іншої кінноти його величності, лісовчики не мали жодного захисного обладунку — лише верхній одяг. Зате озброєнням могли похвалитися. Крім двох пістолів і мушкета, озброєні були луком, шаблею та палашем. Правда, Заславський при собі мав лише пістолю і шаблю: у далекій дорозі важка зброя могла лише заважати.

Причитания з конем сталося за якихось п’ятдесят миль від Смоленська, коли більша частина дороги вже була подолана. Але хоч залишилося подолати ще скількись, та не йти ж пішки! Тому Януш Заславський вирішив будь-що роздобути коня.

Нагода трапилася за якусь версту від того місця, де він залишив свого коня. Із лісової просіки саме виїжджала навантажена дровами підвода. Її тягла гніда конячка, що виглядала набагато краще за тих селянських шкап, яких лісовчику доводилося бачити під час своїх численних походів московськими землями. Зрозумівши, що кращої нагоди не трапиться, Януш рішуче вийняв з-за пояса пістоль і навів на їздових: старого діда, та його внука, обличчя якого щедро було всипане ластовинням.

— Мені потрібен ваш кінь! — безапеляційно сказав Заславський.

Від несподіванки їздові остовпіли.

— Злазьте!

Московити погано розуміли, що говорить цей польський жовнір, але все ж злізли з підводи (причому внук допоміг це зробити дідові). Януш наказав відійти осторонь, а сам випряг кобилу, накинув на неї сідло (причому тварина сприйняла це спокійно, з чого лісовчик зробив висновок, що до сідла вона звикла), надягнув вуздечку. Легко скочив у сідло.

— Там, — Януш показав на схід, — я залишив свого коня! Можете взяти його собі, а мені треба спішити...

Він смикнув за поводи і пустив коня легким чвалом, бо швидше сільська конягина рухатися не могла.

— Діду, що він сказав? — запитав хлопець.

— Казав, що забирає коня собі, бо він йому дуже потрібен, — відповів дід. — От нехристи! Віділлються ще вам наші сльози...

І помахав кулаком навздогін поляку. Він підійшов до осиротілої упряжі і важко опустився на воза.

— Іванку! Цей гаспид торочив щось про якогось коня, — мовив старий. — Піди подивися, чи не збрехав. Може, таки сказав правду? А то сам бачиш — без коня ми пропадемо.

Онук кинув: «Я миттю!» і прожогом кинувся туди, звідки з’явився поляк. А дід залишився чекати. Свого часу він брав участь у битві під Венденом[28], потрапив у полон до Стефана Баторія і навіть трохи вивчив польську мову. Правда, відтоді він добряче призабув її, але все ж зрозумів, що від них хотів цей поляк.