Розділ «5»

Реґіна Жолкевська обережно прочинила двері. Гетьман сидів у кріслі біля вікна і задумливо дивився на порослу модринами гору. В руці білів аркуш листа.

Почувши скрип дверей, Станіслав Жолкевський повернув голову.

— Мені сказали, що прибув посланець короля, — мовила підступаючи дружина.

— Так, прибув, — підтвердив чоловік. — Присядь коло мене.

Реґіна сіла у крісло навпроти.

— Якісь погані новини? — запитала вона.

— Якщо вважати війну поганими новинами, то так. Сигізмунд остаточно визначився щодо походу на Московію і наказує мені прибути до нього у Люблін у день Святого Духа.

Для Реґіни військові походи чоловіка не були чимось неймовірним, але йому вже перевалило за шістдесят — не найкращий вік для війни. Неначе вгадавши думки дружини, гетьман мовив:

— Мою попередню відмову, яку я відправив із Тарнавським, посилаючись на мій вік, король вважав недостатньо вагомою причиною не йти на війну. Тому цього разу я навіть не писатиму відповідь. Поїду сам.

— Коли? — запитала дружина.

— Сьогодні.

— Ян поїде з тобою?

— Не сьогодні. Судячи з того, як довго король сидів у Кракові, не наважуючись переїхати навіть у Люблін, ця справа затягнеться на все літо. Ян ще встигне приєднатися до мене. Але перед тим, як поїхати, я хочу поговорити з тобою.

— Я слухаю.

— Нехай все іде, як ішло донині, — говорив гетьман. — Не знаю, наскільки затягнеться війна, але парафіяльний храм будувати треба. Паоло Дукате залучив до справи Амвросія, не заважай їм — нехай роблять, що знають.

— Та я нічого не тямлю в архітектурі! — вставила Реґіна.

— Тим більше. Я пообіцяв православним посприяти будівництву їхнього храму — нехай почекають. Повернуся з Москви — вирішу, як бути. Та й, зрештою, ми ще зустрінемось до походу — буде час обговорити деталі. А зараз розпорядися, щоб приготувалися до подорожі. І знайди Тарнавського. Він мені потрібен.

Дружина покинула зал, і гетьман знову залишився один серед дорогих меблів, живописних полотен майстрів з Італії, Франції, Голландії, серед колекцій медалей, монет, географічних карт — всього, що він сам дбайливо збирав усе своє життя.

Жолкевський ще раз вчитався у послання короля. Сигізмунд звертався до нього не до як підлеглого, але як до рівного собі, неначе і не було між ними напруги. Такий тон — як рівний рівному — повторювався щоразу, коли його величності була потрібна допомога гетьмана — то силою, то військовим талантом.