Розділ «8»

Тарас Сопоха розігнув спину і подивився туди, куди були спрямовані погляди інших. Сотні Валентина Роговського, куди влився загін Сідельника, було наказано розчистити місце, де планувалося поставити гармати для обстрілу. Самих гармат поки що не було; їх ще належало доправити до Смоленська, але ротмістр — напрочуд молодий франтуватий офіцер, гордий своєї високої, як він сам вважав, місії, — наказав підготувати редут для гармат заздалегідь. От загін Микити Сідельника разом з самим десятником і старався копати кам’янисту землю. Так при роботі вони і почули про наближення невідомого війська.

Прибулих було багато. Вони наближалися, здавалося, безладно, чим відрізнялися навіть від слабо навчених гайдуків пана гетьмана, але це враження невдовзі пройшло. Навіть Тарас помітив, що серед безсистемної побудови військових порядків всередині цієї озброєної маси все ж зберігається порядок (принаймні штовханини не було).

Тарасові кинувся у вічі дивний, як на нього, одяг прибулих. Він із здивування помітив, що саме так він сам і ходив удома (правда, крім шароварів і світлої сорочки у нього більше нічого не було) а тут воїни мали чоботи і високу шапку-кучму. Незважаючи на досить-таки прохолодну погоду, лише на деяких гайдуки запримітили легкі камізельки. Кожен прибулий мав рушницю і шаблю.

Основна маса прибулого війська була пішою, але зліва виділялися і вершники.

Все це гайдуки оцінили вже пізніше, а зараз ними рухала цікавість: хто це?

Її задовільнив ротмістр.

— Це на допомогу їх королівській величності прибули козаки Олевченка[22], — повідомив Роговський.

— Звідки? — поцікавився Сідельник.

— Із Запоріжжя.

Це слово Тарасові, як і більшості гайдуків, нічого не говорило. Вони лише зрозуміли, що прибула досить суттєва допомога.

А козаки, не доходячи якихось ста кроків, зупинилися, виконуючи чиюсь команду. Тарас бачив, як від вершників відділився невеликий загін і повагом рушив до будинку, де розташувався король Сигізмунд. Вершники проїхали мимо того місця, де застигли вражені гайдуки Роговського. Це була козацька старшина на чолі з гетьманом Олевченком. Сам гетьман виявився ще досить-таки молодим і відрізнявся від своїх супутників лише пишнішим одягом і густішими рудими вусами. Інша старшина була йому під стать (лише один був значно старший).

Козаки під’їхали до будинку, де чекав король Польщі, спішилися, і Олевченко у супроводі двох старшин не зупиняючись зайшов усередину. Що було далі, гайдуки не бачили — ротмістр Роговський наказав повернутися до роботи. Так під мовчазні погляди прибулих козаків продовжувалося спорудження редутів.

А козацька старшина вклонилася королю Сигізмунду III, чим одразу сподобалася його величності. На мовчазне запитання Станіслава Жолкевського король пояснив, що ще з Кракова відправив на Запоріжжя листа з пропозицією приєднатися до його війська.

— Скільки козаків ви привели? — запитав Сигізмунд.

— Тридцять тисяч, ваша величносте! — повідомив Богдан Олевченко. — В основному, це піші воїни, але зі мною також дві тисячі кінноти. Ми готові пристати під ваше командування, ваша величносте!

— Саме про це ми й радимося тут, — відповів король. — Представте ваших старшин!

— Так, ваша величносте! Це — полковники Андрій Наливайко та Іван Сидорко.

Почувши перше прізвище, Станіслав Жолкевський схмурнів і уважніше придивився до молодшого полковника. У ньому він намагався розпізнати риси Северина Наливайка, що він їх запам’ятав, коли вони бачилися вперше і востаннє. Після того як повстання черні було придушене, а ватажок виданий Жолкевському, їхні шляхи розійшлися. Станіслава Жолкевського чекала королівська опала, будівництво Жовкви і київське воєводство; Северина Наливайка чекала диба.

Але у погляді полковника не було тієї незалежності, що межувала з нахабністю, як у Северина, і польний гетьман врешті заспокоївся. Правда, про себе вирішив триматися од козаків подалі. Не виключено, що хтось із них знає, хто такий гетьман Жолкевський і який він має стосунок до придушення повстання тринадцять років тому.