Розділ «10»

Одинадцятого квітня 1610 року поляки відзначили Пасху, а на наступну неділю, якраз коли смоленці та й українці, котрих було багато, мали святкувати православний Великдень, був запланований остаточний штурм фортеці. Його величність король Сигізмунд III Ваза почав втрачати терпіння, так і не дочекавшись делегації від захисників фортеці про почесну здачу. Дізнавшись про це, польний гетьман Жолкевський поспішив відмовити короля від такого необдуманого кроку.

— Пана гетьмана, видно, не може відпустити його православне походження, — вколов Жолкевського Ян Потоцький.

За столом, де після відправи зібралися король і наближені, було гамірно.

— Нехай панові генеральному старості буде відомо, що ще мій дід став католиком, — відповів Жолкевський.

— Тоді ми не розуміємо, чому ви так захищаєте цю чернь? — здивувався король.

— Тому, ваша величносте, що над цією, як ви висловились, черню царюватиме ваш син. Фортецю ми візьмемо рано чи пізно, але якщо ми це зробимо саме на їхню Пасху, то незалежно від того, візьмемо ми її чи ні, ми вже не завоюємо поваги місцевого люду.

Присутні за столом згодилися з гетьманом. Для них узагалі виявилися дуже дивними релігійні звичаї московитів. І не тільки для католиків (котрих тут була більшість), але й для православних. Для них дивно було спостерігати невігластво, у якому жила місцева чернь. Коли король підступив до Смоленська, навколишні жителі втекли в ліси, прихопивши з собою лише домашню худобу та образи, на які була остання надія. Коли ж у пошуках їжі гайдуки наздогнали втікачів і відібрали лише тварин, то вони, розгнівавшись на свої образи за те, що не захистили їх від супостата, повісили їх для ганьби на деревах догори дригом. Всі про це у таборі знали, тому намагалися найменше зачіпати місцеву віру.

Того дня гетьман Станіслав Жолкевський переконав короля не робити необдуманих дій. Після вечері у нього відбулася розмова із Михайлом Хмельницьким. Увесь час той не відходив від сина Богдана, бо він ще не одужав. Рана, завдана стрілецьким бердишем, виявилася досить глибокою і небезпечною. Юний організм зрештою подолав хворобу, але батько все ж вирішив надалі не ризикувати.

— Я хочу відправити Богдана додому, — повідомив Михайло Жолкевського.

Він боявся, що польний гетьман стане його відмовляти від цього, адже разом з сином доведеться відбути і йому, Михайлові, але Станіслав Жолкевський лише кивнув головою.

— І Богданові пора вчитися серйозніше, аніж до сьогодні, — сказав він. — Навоюватися він ще встигне, а наука може від нього втекти.

— Я думав про це. Богданові дійсно варто більше вчитися. У нього прекрасні задатки до мов. Латинь знає не згірше вашої милості, — відповів зраділий Михайло.

— Тоді відправте його до єзуїтів у Львів! — запропонував Жолкевський.

Михайло Хмельницький скривився. Він завжди упереджено ставився до ордену єзуїтів, особливо враховуючи їхнє непримиренне ставлення до православної віри, але все ж віддавав належне тій просвітницькій роботі, що ті її проводили всюди, де з’являлися.

— Напевне, ви праві, вашмость. Я сумнівався, куди краще відправити сина — в Ярослав чи Львів. Ваші слова переконали мене зупинитися на Львові, — згодився Михайло.

— Крім того, зараз у Львів прибув Анджей Мокрскі[26], — сказав Жолкевський. — Мені про нього розповідали, як про сильного граматика й поетика. Здається мені, що Богданові доведеться не лише з мушкета стріляти. Дипломатія — також велика справа. Тож вирішено?

— Так, не все можна вирішити вогнем, — згодився Михайло Хмельницький. — А ваш Ян? Він залишається з вами чи поїде з нами?

Станіслав Жолкевський задоволено усміхнувся.

— О, ні! Яна і силою не виженеш із табору! — сказав він. — Звичайно, було б добре, щоб і він відправився у Львів, але, боюся, нічого доброго з цього не вийде. Тому мій син залишиться зі мною.