Розділ VIII Коханка Короля болю

— Ти мене струїла... сучко, — видихнув він і безсило вкрив її собою.

За кілька хвилин вона, ніби й справді будучи змією, вислизнула з-під нього і не одягаючись вийшла з кімнати.

Коли Христоф прийшов до тями, то найперше відчув пронизливий біль у голові, як з похмілля. Здавалось, у мозок йому вбито добрий десяток цвяхів і кожна думка коштувала пекельних мук. На ньому досі була розхристана скривавлена на спині сорочка і розстебнутий пояс. Руки його були зв’язані за спиною, а сам він лежав на підлозі.

Як тільки йому вдалося розплющити очі, перше, що він уздрів перед собою — великі обліплені багнюкою та гівном чоботи з острогами. З них виростали ноги в добряче зношених штанах. Трохи поодаль було ще кілька пар таких самих чобіт і штанів. Чоловік звів погляд догори й побачив бородаті й вусаті обличчя, що насмішкувато дивилися на нього зверху. Могло здатися, що це якісь давні поганські боги зібралися над безпомічним смертним. Ще за мить Христоф з жахом розгледів на цих «богах» знайомі сірі строї зарізяк, які нещодавно тримали в облозі монастир абата Купідури. Очевидно, над ним зараз стояли ті самі шестеро слуг Короля болю, про яких він розпитував Дороту.

— Я казав, цей скурвисин прийде до нас сам, — промовив хтось із них.

— Не прийшов би, якби не я, — почув він голос своєї недавньої коханки.

Дорота нахилилася до нього так, що її волосся торкнулося й полоскотало його обличчя.

— Як ти почуваєшся, любчику? — запитала вона, — добре тобі було зі мною?

— Шльондра, — якомога спокійніше вимовив Христоф.

Дорота презирливо усміхнулась.

— Називай мене, як хочеш. Від того тільки приємніше буде бачити твої передсмертні муки, — сказала вона.

— То чого він хотів, кажеш, від тебе? — запитав хтось із чоловіків.

— Чашу Братства, — відвернувшись від Христофа, мовила жінка.

У відповідь прогримів регіт усіх присутніх горлянок. Коли він затих, Дорота озвалася знову, і від її слів у Христофа похолола кров у жилах:

— Лишімо його поки. В цьому домі, просто над нами, дитина короля Сігізмунда... Принесемо її нарешті Асмодею.

Львів’янин стиснув кулаки, однак у відповідь хтось зацідив йому чоботом в обличчя, і світ перед його очима знову згас.

Брат Гвідо, якому щойно вдалося заколисати малу Франциску, почав дрімати й сам. Зачувши стукіт у двері, стрепенувся і, протерши очі, попрямував відчиняти. Вже торкнувшись защіпки на дверях, він спробував вгадати, хто ж це міг бути з іншого боку. Годувальниця мала прийти не раніше, ніж за дві-три години... Христоф? Можливо, хоча найпевніше, він зараз пиячить десь унизу або забавляється з тутешніми дівками.

Брат Гвідо обережно зазирнув у дверну щілину. Розгледіти гостей було важко, але йому здалось, що за дверима стоїть жінка. Можливо служниця господаря цього місця.

— Хто там? — стишено промовив монах.

— Мене звати Дорота, — почувся голос з-за дверей, — я принесла вина.