Розділ III Поморянський алхімік

— Маєш рацію! Буде шинка!..

— Послухай, Ігнацію, — раптом звернувся до нього Казимир, намагаючись упіймати його погляд, — я найманець, але я воїн... Був у десятках битв, переможних битв. Зроби мені ласку — убий, коли буду біля стовпа. Не дай мені зганьбити себе криком. Адже витримати таке неможливо...

— А-а-а-а... — задоволено протягнув Цибульський, — от ти і попросився. Гаразд, я подумаю, але обіцяти не можу. Надто вже хочеться побачити, як ти викручуєшся біля того стовпа, ніби вуж. Ге-ге-ге!..

З цим бридким сміхом він повернувся до решти і заходився допомагати їм у приготуванні кострища.

Невдовзі, коли все було завершено, бранця вхопили попід руки і, притягши на місце страти, прив’язали до стовпа. Звісно ж, найперше, Казимир відчув під своїми долонями липку живицю.

— Треба священика! — гукнув хтось, — нехай сі висповідає...

— Нащо демоняці панотець? — заперечив хтось, — палімо!

Хтось наблизився до хмизу зі смолоскипом, і Казимир зціпив зуби, давши собі слово не кричати, скільки вистачить терпцю, коли несподівано, чийсь голос спинив увесь цей вертеп.

— Зупиніться негайно! — почулося над натовпом.

Голос належав дівчині.

Усі озирнулися, і бранець також з подивом побачив вершницю, що сміливо виїхала на площу й зупинилася посеред міщан.

— Пані Агата Сененська, — загомоніли екзекутори, — сама?..

— Де ваш почет, пані Агато? — одразу ж залунали інші голоси, в яких замість страху вже відчувалась насмішка, — чи пані наважилась приїхати сюди сама о такій порі?

— Звісно ж ні, — відповіла дівчина.

Тієї ж миті, на площу увірвалося п’ятеро озброєних вершників, і натовп миттю сполошився, хоча ніхто не поспішав розходитись. Надто вже великим було їхнє завзяття і надто близькою була вистава, яку вони збиралися розіграти, щоб хоч якось розважити свої будні.

Ігнацій Цибульський вийшов наперед і низько вклонився дівчині.

— Ясна пані, — улесливо промовив він, — сей негідник, — тут він тицьнув пальцем убік прив’язаного до стовпа Казимира, — вдаючись до демонських чарів, зруйнував мені млина. А млин сей, ласкава пані Сененська, годував мою сім’ю й мене останні п’ятнадцять років. То ж чи не заслужив сей єретик найжорстокішої кари?

— А чи відомо вам, добродію, що в Речі Посполиті карати будь-кого дозволено лише після суду? — спокійно відповіла дівчина, — спершу слід вислухати обидві сторони, допитати свідків, а вже згодом виносити вирок і страчувати. А тим більше в такий жорстокий спосіб, як ви замислили?

При світлі вогнів було видно, як обличчя Цибульського налилося кров’ю.

— Вина його очевидна, милостива пані, — проказав він, — цей негідник підірвав мого млина і ледь не вбив мене самого.