Розділ III Поморянський алхімік

— Прокляття... — видихнув найманець і одразу ж додав ще добрячу порцію лайки, — звідки ти взялася, суча дочко?..

Чоловік злодійкувато роззирнувся, шукаючи свідків цієї події. Втім, хоч крики жінки лунали досить голосно, ніхто їх, вочевидь, не почув. Казимир гарячково намагався вигадати, що робити далі. Гукати на допомогу чи можливо... тікати звідси. Щоправда, доведеться перед тим спекатися тіла. Тоді у замку не одразу зрозуміють, що відбулося, а отже й не відразу почнуть його шукати.

Найманець спробував підняти жінку, але щойно він просунув руку під її плечі, як просто біля вуха знову почув її голос:

— Допоможіть мені, — цього разу вона промовляли зовсім тихо, очевидно не маючи сил говорити гучніше.

Казимир на мить заціпенів. Потім глянув на неї і, зустрівшись поглядом з її очима, побачив там тільки безмежний пекучий біль, що, здавалось, не втримається і от-от виллється назовні. Був це біль від рани, що він завдав, чи її мучило щось інше, найманець не міг збагнути.

— Чим допомогти? — видавив із себе Казимир, одночасно переводячи погляд на криваву пляму, що дедалі більше розтікалася по її сорочці. Одним сильним рухом він розірвав тканину, оголивши цим самим рану, яка, на щастя, виявилась зовсім нестрашною. Лезо ковзнуло збоку вздовж ребра і тільки сильно розітнуло шкіру.

— Моя дитина, — промовила незнайомка, — мій маленький хлопчик...

На цим словах вона затремтіла, як осінній листок і розпачливо заридала.

— Що з ним? — допитувався найманець, далі розриваючи її сорочку. Цього разу йому потрібен був шмат тканини, щоб зупинити кровотечу.

— Він зник, його щойно викрали... — додала жінка, вказуючи пальцем кудись у темінь, — там, у моїх покоях, хтось був...

З іншого боку коридору нарешті почулися поспішні кроки декількох пар ніг. Це була господиня замку в супроводі служниці та охоронця.

— Що тут відбувається? — на ходу суворо запитала Агата.

Казимир схопився на ноги. Йому чимшвидше хотілося залишити це товариство.

— Свята Богородице! Йоанно, що з тобою? Ти поранена?..

— Так, я... поранилась власною зброєю, — несподівано промовила та.

— Але звідки в тебе цей кинджал?

— Яка різниця?.. — розпачливо відмахнулась вона. — Моя дитина...

— Пані каже, в її покоях був хтось, — втрутився Казимир, — дозвольте я перевірю.

Не чекаючи відповіді, він рушив туди, звідки раптово з’явилась Йоанна. За кілька десятків кроків, він побачив перед собою прочинені двері. Схоже саме тут і були покої цієї жінки. Найманець обережним кроком зайшов досередини. В покоях одиноко мерехтіла свічка, чиє полум’я тріпотіло від невидимого протягу, а тому й горіло яскравіше, ніж буває зазвичай, проте не досить яскраво, щоб розсіяти повністю темряву. Посеред кімнати стояла дерев’яна колиска, в якій сірими клаптями виднілась дитяча постіль. Казимир зробив ще один крок і зупинився, дослухаючись. З маленького ліжечка почувся слабкий дитячий голос. «Ця Йоанна несповна розуму, — подумав найманець, — її дитина тут і нікуди не зникла...». Він вже хотів підійти ближче, коли ж зрозумів, що в покоях присутній ще хтось. Цю присутність він відчував шкірою, і вона вселяла в нього якийсь первісний тваринний жах. Здавалось, коли найманець раптово побачив перед собою темну постать, йому навіть полегшало, бо тепер врешті стане зрозуміло хто це і якого дідька тут робить. Постать наблизилась до нього, аж Казимир зміг розгледіти обличчя незнайомця. Втім, це було радше не обличчя, а череп, який обтягнули блідою землянистою шкірою. Тільки тепер найманець збагнув, що прийшов сюди зовсім без зброї. Його кинджал так і залишився поряд з пораненою Йоанною.

— Omni casu[24]... — видихнув йому в обличчя невідомий, і Казимиру, здалося, що він чує радше шипіння змії, аніж людський голос.