Розділ III Поморянський алхімік

— Не лякайтеся, це мій пес, — заспокоїла вона Казимира, — досі спокійно за нами спостерігав, а тепер чомусь занепокоївся.

З темряви на світло справді неквапно вийшов чималий собацюра і, виляючи хвостом, наблизився до Агати. Дівчина погладила його по голові, і той сів поруч з нею, насторожено дивлячись на її співрозмовника.

— То про що йдеться? — перепитав Казимир, — яка тут може бути служба для людей мого штабу? Невже докучають розбійники?

— Не просто розбійники.

Агата знову помовчала, ніби добираючи потрібні слова.

— А хто ж? — допитувався найманець.

— Вам нічого не розповідав добродій Цибульський? Про страшні речі, які кояться в довколишніх лісах? — питанням на питання відповіла вона.

— В кожному селищі або містечку мені розповідають страшні речі про околиці, дорога пані, — усміхнувся Казимир, — ці розповіді навіть подібні між собою... Десь водяться мавки, що зводять парубків, десь лісовики, десь блуд чіпляється до подорожніх. Я всі ці казки знаю ледь не на пам’ять, тому коли й чув щось від Ігнація, не надавав його розповідям особливого значення. Крім того, ваша милосте, смію запевнити, що людина своїми діяннями вже віддавна перевершила усіх потвор. Справжніх чи уявних... А з людьми я вмію давати раду.

— Якщо так, то більше я нічого не скажу. Мене тішить ваша сміливість, Казимире, — мовила Агата, — отож, ви готові беззастережно стати до мене на службу?

— Аби віддати борг і віддячити за своє спасіння, я готовий на все, — промовив той.

— Гаразд, — господиня замку востаннє зміряла його уважним поглядом, — тоді зараз вам покажуть покої, в яких ви зможете поселитись. Відпочивайте, а вранці, я буду рада знову зустрітись.

Найманець подякував і вклонився, все ще сторожко позираючи на пса, який вивчав його, здавалось, надто уважним, як для собаки, поглядом.

Спалось Казимирові препаскудно, і, врешті, він прокинувся серед ночі з відчуттям несамовитого жаху. Що наснилося, він не пам’ятав, але сон досі тримав його за серце холодними липкими руками. Найманець витер з обличчя піт і спробував заспокоїти дихання. Потім підвівся з ліжка й підійшов до вікна.

Надворі було ясно, мов удень. Місячне світло яскраво заливало довколишні пагорби, відбивалось від плеса ріки й сріблило крони дерев. Такі ночі оспівують поети у найчутливіших своїх віршах. Однак Казимиру було не до поезії... Так і не згадавши сну, він спробував роздивитися причину своєї тривоги в нічному просторі перед собою, розчути в звуках, що долинали до нього звідти, проте марно. Ніч дихала спокоєм і невгамовною сріблястою красою.

Проте, в той час, коли ззовні панувала ідилія, за дверима тишу пронизав відчайдушний жіночий крик. Казимир миттю відірвався від вікна і кинувся до столу, на якому намацав свій кинджал. Після цього, обережним кроком підійшов до дверей і прислухався. Не минуло й хвилини, як той самий крик повторився. Більше не зволікаючи, найманець рвучко прочинив двері.

В коридорі панувала напівтемрява. Точніше, кам’яну замкову пітьму сяк-так розсіювали кілька каганців розміщених під стелею. Казимир до болю вирячив очі, намагаючись розгледіти жінку, що кричала, проте бачив перед собою лише запліснявіле каміння, з яких складалися стіни.

Несподівано, крик повторився втретє, але цього разу збоку від нього. Повернувшись, найманець побачив просто перед собою бліде жіноче обличчя, що було скривлене в страшній гримасі.

— Допоможіть мені, — вимовила незнайомка знекровленими губами і зробила рух уперед, мовби хотіла обійняти його.

Казимир з жахом відчув, як вона усім тілом напоролась на лезо його кинджала. Поява цієї жінки була такою раптовою, а рух до нього настільки несподіваним, що він не встиг опустити зброю.

На білій довгій сорочці незнайомки, трохи нижче грудей миттю з’явилася темна пляма і, безсило змахнувши руками, жінка опустилась на підлогу. Казимир ледве встиг притримати її голову й плечі. Поруч дзенькнув клинок, також впавши на долівку.