Розділ III Поморянський алхімік

— Де свідки? — коротко перепитала Агата.

— Ми всі тут свідки! — заревів натовп і щільним колом зімкнувся довкола дівчини та її гайдуків. Останні, відчувши загрозу, вихопили шаблі, готуючись захистити свою господиню.

— Стривайте, — зупинила їх пані Сененська.

Вона зіскочила з коня і підійшла до розчервонілого Цибульського.

— Чоловіче, ти кажеш тобі завдано кривди, і я охоче вірю, — промовила пані Сененська, дивлячись йому прямісінько у вічі, — але на землях мого батька ніхто не чинитиме суду власноруч. Це робитимуть судді...

— Доки суд та вирок, моя сім’я вмре з голоду, — розпачливо мовив Ігнацій.

— Тоді зробимо так, — відповіла йому Агата, — ти віддаєш винуватця мені, а я відшкодую тобі твої втрати.

Вона дістала з-за поясу торбинку з грошима і простягнула її Цибульському. Той раптом глянув на неї слізним поглядом і, вхопивши гроші, впав на коліна, цілуючи край її сукні.

— Звільніть цього чоловіка! — наказала вона слугам.

Ті обережно наблизились до Казимира і, сторожко роззираючись довкола, відв’язали його від стовпа. Після цього, не ховаючи шабель, повели до своїх коней, де один з гайдуків посадив його позаду свого сідла. Вершники пришпорили коней, і загін рушив геть з площі.

Біля темних стін замку вони зупинилися й почекали, доки для них відчинять ворота. На подвір’ї Агата коротко наказала комусь відвести Казимира на кухню й простежити, щоб тому перев’язали рани й нагодували, а сама рушила до замкового палацу. Здавалось, інтерес її до незнайомця, якого вона врятувала від смерті, раптом зник. Зрештою, як подумалось Казимиру, це було навіть добре. Що менше ним цікавились вельможі, то краще йому завжди велося.

Втім, за годину, щойно той встиг доїсти розігрітий для нього куліш, пані Сененська покликала його до себе. Казимир неохоче підвівся з-за столу і поплентався слідом за слугою, що повів його через подвір’я до палацу. Понад усе звільненому бранцеві хотілося зараз простягтися де-небудь на соломі і добряче виспатись, притупивши сном спогади про все пережити за сьогодні. Однак, тепер він належав не собі, а своїй рятівниці.

Агата зустріла його в кам’яній замковій вітальні, де навіть влітку було сиро й прохолодно. Камін тут ніхто не розпалив, і єдине тепло линуло від свічок на великих бронзових канделябрах. Втім, саму пані Сененську Казимир зумів роздивитись. Вона була невисокого зросту, мала русяве, акуратно складене в зачіску волосся і красиві ще юні риси обличчя.

— Як ви почуваєтесь, добродію? — поцікавилась вона, — до речі, як вас звати?..

— Мене звати Казимир, ваша милосте, — відповів чоловік, — і завдяки вам почуваюся пречудово...

З цими словами він підійшов до неї ближче і, ставши на одне коліно, поцілував їй руку.

— Припиніть, — засміялась вона.

— Якби не ви, дорога пані, то почувався б зараз, як почувається впольований дик над вогнем мисливців, — додав Казимир, зводячись на повний зріст, — крім того, я винен вам чималу суму грошей, яку, зізнаюся, мені важко буде повернути. В моїй кишені є жменя перлів, але, щиро кажучи, вони фальшиві...

— Наразі, це облишимо, — сказала пані Сененська, — до того ж, винні ви не мені, а моєму батькові. Це його землі, його замок і його гроші... Щоправда, сам він, як завжди, перебуває десь у Кракові разом із моїми братами, а всі тутешні справи звалилися на мої плечі.

— Однак врятували мене ви, — промовив Казимир.