Розділ XI Кам’яниця консула Венеції

Франциска кумедно кивнула голівкою.

— Тоді вирушаємо. Тільки пообіцяй мені не боятися, добре? Можливо, доведеться зустріти в цій мандрівці когось лихого, та ми з Христофом обов’язково тебе захистимо. А коли мандрівка закінчиться, нас чекатиме солодкий-пресолодкий вишневий пиріг, який ти так любиш.

У відповідь дівчинка тільки міцно обійняла монаха за шию. Вони загасили в кімнаті світло і, зачекавши деякий час, обережно вийшли за двері. Монах, не випускаючи Франциску з рук, запряг свою бричку і обережно сів на лаву. Христоф умостився позаду нього.

— Рушай до Галицької брами, — пошепки сказав він йому, — нам треба тікати з міста.

— Брама вже, мабуть, зачинена, — промовив той у відповідь.

— Ще ні. Я знаю сьогоднішню варту. Роззяви і пияки. Вчасно вони не зачиняють...

Монах смикнув вішки, і кінь поволі рушив уперед. Рана на руці Христофа вдруге занила й тривога знову вхопила його за нутро. Щойно вони минули браму, яку справді легковажна варта не зачинила, він почав вдивлятись у темряву, намагаючись розгледіти там переслідувачів.

— Тепер куди? — запитав Гвідо.

— До Полтви, — пошепки відповів той, — до Старого броду.

Раптом Христоф ухопив мушкет і прицілився кудись убік міста, яке вони лишили позаду. Дочекавшись потрібної миті, він натис на гачок. Гримнув постріл, услід за яким почувся зойк і якесь невиразне прокляття. Хтось гучно впав з коня.

— Отак! Іди до пекла! — радісно вигукнув Христоф. — Жени швидше, Гвідо!

— Господи милосредний! Я ж майже дороги не бачу!

— Жени! — і він вистрілив удруге.

З темряви почали стріляти у відповідь, проте влучити їм, на щастя, не вдалось. Неподалік Старого броду Гвідо зупинив коня і, залишивши бричку, вони кинулись убік Полтви. Тут Христоф відв’язав човна і наказав монахові лягти на дно. Відштовхнувшись від берега, він зробив те саме. В цей час довкола брички, яку вони покинули на березі, зібралося кілька вершників, але в ній вже нікого не було. Човен поволі рушив за течією.

— Куди нас несе? — прошепотів Гвідо.

— На болота, до покинутого млина, — так само пошепки відповів Христоф.

— Бачиш, яка цікава пригода? — сказав монах дівчинці, — все, як я і обіцяв. Ще трохи — і вишневий пиріг буде наш.

У відповідь Франциска тихенько засміялась. На щастя, дитина вже забула гучні звуки пострілів і те, як шалено виїхали вони з міста.

За якийсь час Христоф обережно підняв голову і, переконавшись, що течія віднесла їх достатньо далеко від міста, а з берега ніхто за ними не слідкує, встав у повен зріст і взяв до рук весло. Починалися болота, тому човен треба було направити куди слід. Невдовзі йому вдалося пристати до берега у потрібному місці. Тут бовванів старий млин, який діяв, коли річка в цих місцях була повноводною. Проте, коли довкола міських стін Вирили глибші рови, то заповнили їх водою саме з Полтви. Через це вона добряче зміліла, а отже занепав і млин. Мельник, зубожівши, давно його покинув і подався бозна-куди. Подейкували, що втративши таке добре ремесло, навіть мусив старцювати, доки врешті не помер десь на Волині.

До млина мало хто навідувався, тому всередині все більш-менш збереглося. Велетенські жорна, лави, на яких сиділи колись селяни, чекаючи своєї черги, дві порожні скрині та стіл. Але найголовніше — збереглася невеличка кімнатка, в якій жив колись сам мельник. Тут досі стояло його ліжко і невеликий креденс, а на підлозі навіть лежали пожовклі листки паперу з якимись давніми записами.