Розділ XI Кам’яниця консула Венеції

— Їх шестеро, хоч, можливо, ще хтось приєднався до них по дорозі, — озвався раптом Христоф, — серед них також одна жінка на ім’я Дорота. Ця змія вартує двох...

— Звідки ви це знаєте? — недовірливо запитав Корнякт.

— Я зіткнувся з ними одного разу, і вони погналися за мною, — відповів Христоф, — вони тут, бо хочуть моєї смерті.

— Лише тому?

— Не лише, але більше я не можу сказати.

Запала коротка пауза, після якої Казимир знову заговорив:

— Чого б вони не хотіли, в нас є своя мета. Нам мало знайти цих братчиків, нам потрібно їх убити, тому дозвольте запропонувати вам ось що...

Він вдихнув повні груди повітря і, трохи його там затримавши, різко видихнув.

— Така кількість осіб потребує не лише будинку. Жодне зібрання не може обійтися без вина. Не думаю, що ці люди збиралися б десь у шинку. Найпевніше, вони замовляють питво собі до помешкання.

Присутні з подивом глянули на Казимира.

— Серед нас є пан Костянтин Корнякт, якому належить виключне подароване королем право постачати вино усім кам’яницям Середмістя, — продовжив найманець, намагаючись якомога чіткіше пояснити свою думку, — гадаю, він нам і підкаже, куди останнім часом найчастіше возили вино його слуги.

— А якщо таких місць буде декілька? — знову з недовірою перепитав грек, — що тоді? Як визначити, де саме відбувається їхнє збіговисько?

— Там, куди замовляли найдорожче вино, — впевнено мовив Казимир, — ті, хто продав душу демону, беруть на землі найкраще, щоб заповнити ним пустку всередині.

— Гаразд, а що потім? Відправимо їм до вина ще їдла, аби вони луснули від обжерства?

— Ні, ми зробимо вино своєю зброєю... — холодно сказав найманець.

Усмішка зникла з обличчя Корнякта, і всі присутні знову замовкли.

— Гаразд, завтра розпитаю своїх слуг, — урвав тишу грек.

— Чудово. Як тільки знатимемо, де відбуваються їхні зібрання, одразу візьмемось до справи, — підсумував Казимир, — а доти в наших спільних інтересах зберегти сьогоднішню зустріч в цілковитій таємниці.

Присутні мовчки почали підводитись з-за столу, лишаючи недопиті кубки з вином. Здавалося, всі хотіли якнайшвидше опинитися подалі один від одного, а значить, і від моторошної таємниці, яка відтепер їх зв’язувала.

Христоф, опинившись на вулиці, вирішив тісніше затягнути пояс, на якому висіла шабля, коли ж раптом відчув дивний біль трохи вище зап’ястка. Піднявши сорочку, він намацав у темряві рану, але ніяк не міг збагнути звідки вона в нього. І тільки коли пригадав, як по звірячому вони кохалися зі служницею заїжджого двору, чиє тіло виявилося вкрите химерними малюнками, що залишились їй на згадку від Короля болю, а сама вона належала до його свити, тільки тоді він зрозумів, що цю рану заподіяла йому вона. Довгий химерний слід від її нігтів кривавив, гноївся і не загоювався.