Розділ XI Кам’яниця консула Венеції

— Поки що перебудемо тут, — сказав Христоф засвітивши свічку, — це добре місце для сховку, бо потрапити сюди можна лише на човні.

Гвідо тим часом поклав на ліжко дитину, яка заснула в нього на руках, а тоді дістав з сумки загорнений у листок капусти шматочок вишневого пирога. Він поклав гостинець поруч на столі і кілька хвилин милувався сплячою Францискою. Після цього чоловіки вийшли з кімнати.

— Як довго ми тут пробудемо? — запитав монах.

— Не знаю, Гвідо, — стомлено відповів Христоф, — можливо, день-два... Можливо, тиждень. Я відчуваю, що не можу захистити цю дитину лише шаблею і кулею. Ми боремося з силою, яку непросто подолати свинцем і сталлю.

— Господь милосердний, — відповів той, — сьогодні він подарував тобі інтуїцію, чуйку, як у звіра, завдяки якій ми всі уникли смерті. Треба лише вірити в Його ласку і так буде завжди.

— Мені б твою певність...

— У тебе є вправність і сміливість. Цього також досить.

Над болотом розлігся туман, і голоси нічних птахів та кумкання жаб чулися з найвіддаленіших берегів Полтви. Ніч була соковитою, якою вона буває в Галіції посеред спекотного літа. Десь там ненадовго заснуло оточене стінами місто, а просто під ногами снували голодні нічні риби, необережно наштовхуючись на стебла шувару і час од часу висовуючи на поверхню роззявлені роти. Гвідо незчувся, як заснув, спершись спиною на кам’яні жорна, і Христоф, відшукавши стару ковдру, дбайливо його вкрив.

— Спи, череваню, — усміхнувся він, — ще прийде час, коли спатимеш спокійно й солодко після не одного кухля твого улюбленого великопольського пива. — Сам він сів на поріг і мовчки став чекати світанку.

Десь уже з ранковою зорею Христоф раптом розчув легке плюскотіння весла... Хтось плив до млина на човні. Він вже збирався розбудити Гвідо і Франциску, щоб ті, якщо доведеться, були знову готовими тікати, проте стримався. Може, це просто рибалка, який вирішив наловити вранішніх линів до сніданку. Тоді, найпевніше, сюди він потикатися не буде.

Втім, коли човен вже можна було розгледіти, стало зрозуміло, що хтось цілеспрямовано наближався до млина. В човні був лише один чоловік, чия постать видалася Христофові знайомою. Попри те, він зарядив обидва свої мушкети і, заховавшись, став чекати, коли гість дістанеться сюди. Врешті той опинився близько настільки, що вдалося його розгледіти. Христоф видихнув з полегшенням — це був Домінік Гепнер. Дочекавшись, доки лікар зійде на берег і прив’яже свого човна до напівзогнилого млинового колеса, він вийшов зі свого сховку і рушив до нього.

— Сподіваюся, зі своїх мушкетів ви збираєтесь стріляти лише качок, — першим озвався до нього Гепнер, — хоча по щирості, вони мало годяться для такої дичини. Зате чудово підходять для стрільби у непроханих гостей.

Христоф засміявся і поставив свою зброю на землю.

— Як ви знайшли мене?

— Все просто: я б і сам вибрав це місце для сховку, якби мене переслідувало Сіре Братство. Про покинутий млин знають навіть не всі львів’яни.

— Довго ми все одно не зможемо тут ховатися.

— Довше й не треба, Христофе, — раптом сказав Гепнер, — нам самим час переходити у наступ. Тепер ми будемо мисливцями, а вони — здобиччю. Завдяки Корнякту ми знайшли будинок, в якому ці люди збираються.

— І що ж тепер? — перепитав той.

— Повертайтеся до Львова. Вашого друга монаха і дитину лишимо під охороною в консульській кам’яниці, а самі вирушимо... на полювання.

— Скажіть, Домініку, ви справді вірите розповідям Казимира і всім цим байкам про скарби людожерів? — трохи помовчавши запитав Христоф.