Розділ XI Кам’яниця консула Венеції

Його раптом охопив неспокій. Дихання його зробилося частим, а на чолі виступив піт. Він тривожно роззирнувся довкола і про всяк випадок поклав руку на ефес шаблі. З міської темряви, насиченої смородом і голосами бродячих тварин, хтось за ним стежив. Чийсь прихований погляд пронизував його, наче голка, відслідковуючи кожен його рух і навіть подих.

Христоф пішов швидше, але відчуття тривоги від того тільки посилились. Тоді він вихопив шаблю і побіг, перечіплюючись через камені й вуличне сміття і дивом утримуючись на ногах. При цьому він міг поклястися, що хтось також побіг слідом, але швидко й легко, наче нічний хижак, що міг бачити в темряві. Чоловік кілька разів зупинявся, щоб змахнути шаблею позаду себе, проте лезо тільки зі свистом розсікало повітря.

Опинившись біля дому, Христоф з силою закалатав у двері.

— Відчини, Гвідо! Хутко! — вигукнув він.

Монах, на щастя, не змусив довго чекати.

— Святий Боже, що сталося? — запитав той, впускаючи Христофа до помешкання.

— Де Франциска? — випалив найперше той.

— Спить у своїй комірчині.

— Бери її і збирайся сам. Треба негайно тікати звідси.

— Але чому?

— Я не можу пояснити, але треба тікати!

— Нас вистежили?

— Найпевніше. Хтось ішов за мною слід у слід.

— Рани Господі, але зараз глупа ніч...

— Тому у нас і буде можливість втекти. Найпевніше, вони думають, що ми сидітимемо тут до ранку.

— Гаразд, я мушу скласти речі...

— Мерщій, Гвідо! — наказав йому Христоф, — хапай дитину й ходімо.

Він відклав шаблю й поспіхом зарядив два мушкети, які мав звичку возити при сідлі. Потім прикріпив до поясу порохівницю й сумку з кулями.

Невдовзі поруч з ним постав монах, тримаючи сонну Франциску на руках.

— Моя дівчинко, — тихо промовив він їй, — я знаю, ти хочеш спати, але сьогодні ми забули про одну річ. Ми забули вирушити в мандрівку... Ти ж любиш мандрівки, правда?