Розділ XI Кам’яниця консула Венеції

— Річ не в тому, вірю я чи ні. Багатство мене, зрештою, і не цікавить... Дещо знаменне має відбутися зараз... Або вже відбувається. Велика битва зі злом. І кожен, хто носить при боці шаблю, а в серці благородство й честь, мусить стати до бою. Людство вкотре поділилося на тих, що воліють триматися темряви, й тих, хто прагне світла. А ті, що вдають байдужість, насправді перебувають по стороні темних сил.

Жодне місто, жодна країна не оминуть цієї битви. Загони і армії зійдуться на суші, а кораблі і флотилії — на морі. Сьогодні ввечері у Лемберзі відбудеться й наша битва.

Христоф повернувся до млина, і вже за годину всі четверо поверталися на двох човнах назад до Львова. Попри те, що таке повернення було вкрай небезпечним, Христоф розумів, що Гепнер має рацію. Від Сірого Братства не втекти, вони всюди... Лишається тільки об’єднати сили й дати їм відсіч.

Ближче до півночі четверо озброєних до зубів людей непомітно підійшли до дверей кам’яниці на Краківській. З різних боків вулиці їхнього знаку чекали ще десятеро.

— Вино їм занесли майже півгодини тому, — прошепотів Казимир, — гадаю, час...

Хтось першим наблизився до дверей і вправно їх відімкнув. Чоловіки зайшли досередини і одразу ж піднялися темними сходами нагору. Тут виявилась простора освітлена зала, посеред якої стояв стіл. На ньому були сякі-такі наїдки і глеки з вином. Обабіч столу на підлозі в страшних муках конали близько десятка чоловіків і одна жінка. Всі вони пили вино, яке їм в полудень принесли слуги Костянтина Корнякта.

— Рубайте їх, — вигукнув Казимир, дістаючи з-за поясу шаблю, — отрута може виявитись заслабкою!..

За чверть години підлога зали вже була залита кров’ю. Орест, Христоф, Казимир, Гепнер, а також найманці, які до них приєдналися, з майстерністю різників зробили свою криваву справу. Втім, для людей у сірій барві це було радше милосердям, адже Костянтин Корнякт додав у їхнє вино найжорстокішу отруту, яку тримав для своїх найлютіших ворогів.

З рук уже мертвої Дороти Казимир вирвав чудової роботи срібну чашу. Він дивився на неї, і в якусь мить пригадав нещасного Джованні Массарі. Того, що мріяв її побачити, але натомість тільки повторював свій майже дитячий вірш:

Якщо твоє серце відважно горить,

То в місячну ніч, як земля задвигтить,

На Лев’ячу Голову вийди сміливо

І душу відкрий маловірну для дива.

Під місяць підстав Чашу Сірого Братства,

І промінь тоді вкаже шлях до багатства.

— Лев’яча Голова, — повторив тихо Казимир, — очевидно, так називають якесь місце в горах.

Втім, ніхто не звернув уваги на його слова, хоча вже наступного тижня всі повинні були вирушити убік Поморянського замку. Ближче до стридів.