Розділ XI Кам’яниця консула Венеції

— Побійтесь Бога. Святі не можуть брехати, — заперечив монах.

— Тоді брешете ви.

— Гаразд, поясніть мені що сталося, — сідаючи за стіл, мовив Гвідо.

Пані Вовчухівська набрала повітря у свої чималі груди й продовжила з новою силою:

— Чи приходила я до вас позаминулого тижня? — запитала вона.

— Здається, так...

— Чи просила, довіряючи вам усім серцем, як людині вченій, повісти, яка погода буде в той самий день за два тижні?

Гвідо мовчки кивнув.

— І що ви мені повіли?

— Не пригадую.

— Повіли, що буде дощ.

— Е, ні! Я сказав, що бути, а може й не бути.

— Я ще не дурна і чула, як ви казали, що може бути.

Гвідо глянув за вікно. Знадвору яскраво сяяло сонце.

— І чого ж ви хочете? Забрати гроші? — понуро запитав він.

— Ні...

Пані Вовчуховська раптом подобріла і обличчя її розплилося в привітній усмішці.

— Я ж бо знала, що ви пройдисвіт, — сказала вона, — отже, все, що скажете, треба трактувати навпаки. І ото подалася нині до Львова якнайраніше та й мала добрий торг.

Гвідо тільки спантеличено кліпав очима, а пані Вовчухівська цвіла, мов чимала квітка.

— То ж ви мені стали в пригоді, брате Гвідо, — лагідно підсумувала вона, — і ото вам принесла чверть паляниці. Жебись здорові були...