Розділ XI Кам’яниця консула Венеції

Кожного разу, коли він випивав зайве, то боявся, що Господь покарає його за цю слабкість і відбере в нього це мале янголя. Тим більше, що Христоф на кілька днів виїхав зі Львова. Дитина усміхнулась до нього і щось пролепетала.

— Побудь тихенько, — ласкаво відповів Гвідо, — я скоро повернусь і ми поснідаємо.

Дівчинка кумедно кивнула ще не зачесаною голівкою.

— Моя розумниця, — широко усміхнувся він і повернувся в кімнату, де панував бруд.

Пані Вовчухівська діловито зайшла досередини і розгледівшись, осудливо подивилася на ченця.

— Що за гармидер у вас в хаті, брате Гвідо, йо-о-о-оййй...

— Якраз прибирати хотів, — збрехав той.

— Ага, віника, мабуть, в’язали. Тому й не відчиняли так довго.

Монах змовчав і, піднісши до рота глека з водою, припав до нього, як немовля до грудей.

— Але я ось чому прийшла, — знову озвалася перекупка, стежачи, як той жадібно хлебче з похмілля, — відколи ви замешкали у Львові, то ходять люди до вас, жеби ви їм погоду передбачали... Бо то кожному треба знати, на що сподіватися завтра. На дощ, спеку, вітер чи ще на яку холєру.

— Угу, — не відриваючись від глека відповів монах.

— А як ви то робите? — вигнувши шию вперед, наче гуска, запитала гостя.

Брат Гвідо спорожнив нарешті посудину, важко видихнув і, втерши губи рукавом, діловито мовив:

— Молюся, шановна пані. Молюся до святих.

— І вони вам нашіптують?

— Нашіптують.

— Так от брешуть! Брешуть ваші святі! — сердито вигукнула пані Вовчухівська.

— Тихше, заради Бога, — вхопившись за голову, простогнав Гвідо.

— Брешуть святі, — повторила гостя.

Гвідо перехрестився.