Розділ дев’ятий

— Не сидіть на землі, — Семироль уже не дивився на неї.

— Це трава...

Семироль на мить обернувся. Очі у нього були скляні.

Коров’яча череда пройшла зовсім поруч. Слабко теленькав дзвіночок на шиї у моругого бика.

— Яне, я прошу зрозуміти... Невже ви думали, що примусом можна домогтися...

Вона замовкла, не закінчивши фрази.

— Де ми? — підібгав губи Семироль.

Вона знизала плечима:

— Варіантів кілька... Найпримітивніший — ми впали зі скелі й тепер ловимо передсмертні видіння...

— Далі. Інші варіанти?

Ірена зітхнула:

— Це знову МОДЕЛЬ. Невідома МОДЕЛЬ.

Вони спускалися все повільніше й повільніше, зрештою, Ірена спіткнулась, і Семироль автоматично підхопив її під руку.

Галайстра дітлахів. Вони були неймовірно обшарпані. На комусь — тільки груба сорочка до пупа, а ще на котромусь — тільки діряві полотняні штанці. Всі — босоногі і стурбовані лише тим, як ловкіше збити камінцем мішень — рогатий коров’ячий череп.

Ірена ковтнула слину, впізнавши Валька. Хлопчак був років на три старший, ніж того вечора, коли на прохання Ірени приніс їй спортивну газету. Брудний і обшарпаний, як усі, із кучмою нестриженого волосся, він явно вів перед у грі — роздавав потиличники всім, хто, на його думку, порушив правила...

І все ж таки це був він, Валько (Ірена чомусь була в цьому впевнена).

— Ну й звичаї, — пробурмотів Семироль.

— Яне, — прошепотіла вона ледь чутно. — Я боюсь...

— Невже? — жовчно запитав Семироль.

— Подивіться он туди...