Розділ дев’ятий

— Я, пані, перед Провидінням боржник, — багатозначно сказав крамар. — Так що — прийму вас на постій... Майже задарма — так, за відробіток... Провидіння вчить: зневірених — утішати, бездомних — пригріти, вагітних — оберігати... байстрюка вашого в хороший притулок оддамо. То ходімо? — він узяв Ірену за зап’ястя.

Його руки наче не були липкими. (Мабуть, Ірені так здалося.)

— Відпустіть! — вона рвонулася.

— Ну-ну, мила... Я ж правду сказав? Бачу, що вгадав... Провидіння вчить — коли хто добра свого не розуміє, то наставляти лагідно або таємно добро чинити... А таємно не виходить. Ходімо, дурна, хоч нагодую тебе, а то щоки, бач, позападали, череватим жерти ж бо за двох належиться...

Вона рвонулася, мало не здираючи із зап’ястя шкіру. Рука крамаря стиснула сильніше, завдаючи вже неабиякого болю:

— Не смикайся, кому кажу? Спасибі потім скажеш... А то дивись, спитає з тебе Провидіння — за невдячність...

Від болю Ірена ослабла. Хотіла крикнути: «Анджею!», але голосу не було. Ноги вже приречено ступали слідом за діловим крамарем (а що — нічого страшного, не сторожа, не кат і не в’язниця, може, варто подумати про...).

— Відпусти її.

Сказано було неголосно, похмуро, невиразно, але пальці крамаря миттєво розтулилися.

Ірена схлипнула.

Поруч, за два кроки, топтали пилюку волохаті кінські копита.

Вона підвела голову.

Молодий пан стояв, притримуючи коня за повід. Обличчя його більше не було зосереджене — воно було холодне і люте, і крамар позадкував під важким поглядом.

— Чого ти причепився до жінки?

— Не роби добра, не буде зла, — сердито відгукнувся крамар. — Атож, добра... хоча, як на мене — нехай западеться із байстрюком своїм!

Красномовно плюнув у пилюку. Різко повернувся й пішов геть.

— МОДЕЛЬ, — пробурмотіла Ірена, стримуючи сльози.

Юнак звів брови:

— Що?

Ірена подивилася йому у вічі.