Розділ п’ятий

— Як далеко ми можемо піти?

Трош знизав плечима:

— Та як вийде... Хочете — у ліс...

Ірена глянула на далеку стіну ялиць. Кивнула.

Ішли мовчки, Трош напружено сопів, і десь на півдорозі Ірена з подивом зрозуміла, що хлопець соромиться запропонувати їй руку. Боїться бути нав’язливим. Чи смішним.

Вона взяла його за лікоть; їй у житті ще не доводилося спиратися на таку гору м’язів. Анджей був худий і жилавий. Про інших там — професора східної літератури, студентів і літераторів — і говорити не доводилося...

— Нік сказав, що ви інженер?

— Був би, — Трош зосереджено дивився собі під ноги, м’язи зігнутої руки були тверді, як залізо. — Я закінчував... політехнічний... а взагалі-то... я не дуже добре вчився, якщо чесно. Усе-то спорт... ну... життя, воно таке...

Ірена зітхнула. Їй хотілося знати, за який злочин сором’язливий атлет отримав свій вирок, але вона знала, що не запитуватиме. В жодному разі.

— Але тут вам, схоже, доводиться мати справу з технікою? — поцікавилася вона недбало.

— Так... Хоча я краще б... допомагав Ельзі в корівнику. Я ж виріс у селі...

Поблизу ліс не справляв того величного враження, як при погляді з дороги. Просто модрини. Просто лапаті ялини. А знизу — густе плетиво сухого гілляччя, і навряд чи можна пройти...

— Куди це ви мене завели, Троше, — сказала вона жартівливо. — Я гадала, цим лісом втекти можна... А ви...

Хлопець ізблід. Втягнув голову в могутні плечі:

— Ні, що ви...

— Я пожартувала, — сказала вона примирливо. — Хоча... Ви ніколи не думали про втечу, Троше? Ви, такий сильний, могутній, такий міцний на вигляд...

— Це спокута, — пробурмотів хлопець, дивлячись у сніг під ногами. Голос його затремтів.

Від пориву вітру захиталися верхівки сосон. Десь хруснула під дзьобом дятла шишка.

— Це спокута, — Трош тоскно примружив сльозаві очі. — Це... за гріх. Я...

Він насилу опанував себе. Подивився на Ірену майже вороже: