Розділ п’ятий

У поле її зору потрапила тінь, яка стояла нерухомо. Ірена здригнулася, обернулась різко, ледь не звернувши собі в’язи. При думці, що Нік або навіть Семироль викрили її в божевіллі, відразу стало зле.

Віддалік стояв, скромно опустивши очі, Трош. Його легка куртка ледь не лопалася на широких плечах.

— У чому річ? — запитала вона різко (може, занадто різко).

Трош зітхнув:

— Пан Нік велів мені... побути з вами. Я не хотів налякати...

— Я не люблю, коли до мене підкрадаються!

— Вибачте... Я не підкрадався. Я хотів підійти, але... побачив, що ви молитесь, і просто стояв і чекав...

Ірена промовчала; Трош хибно витлумачив її погляд і додав, відводячи очі:

— Я нікому не скажу, що ви... молились. Адже це ваше особисте... Ось пан Ян... насміхається, коли я молюсь. Але ж це МОЯ справа, правда?

— Так, — відповіла вона автоматично. — Звичайно.

Трош зітхнув знову:

— Іще раз вибачте...

— Нік зайнятий? — запитала вона спроквола. — Неприємності... Хтось хворий?

Хлопець кивнув, не підводячи голови. Деякий час Ірена мовчала, дивлячись, як він тупцяється на місці.

— Ви давно тут, Троше?

— Га? — її співрозмовник часто закліпав. — А-а... Два роки.

— Прогуляємося? Поговорімо?

— Так... Загалом-то, із задоволенням... Пан Нік мене про це і... попрохав.

— Боїться, що я втечу? — Ірена примружилася глузливо.

— Боїться, що ви занудьгуєте, — сказав Трош серйозно.