Розділ п’ятий

Вона зніяковіло всміхнулася. Цікаво, чи розуміє Нік, що, крім костюма та помади на губах, гарного самопочуття пацієнтці додала прочитана вночі її книга...

— Ірено, ви вже усміхаєтесь, — я радий. — Семироль сів за сервірований Ніком журнальний столик, закинув ногу на ногу. — Думаю, поступово впораємось і з вашим безсонням, і з нервами, й з іншими прикрощами... Я хочу, щоб ви зрештою почувались щасливою. Якщо доведеться для цього виписати слона з цирку — ну що ж, ми з Ніком заздалегідь постараємося. Так, лікарю?

Нік охоче закивав; Ірена переводила погляд із одного на іншого. Засуджений до смерті гінеколог різав хліб із чемною елегантністю; білу сорочку він змінив на світло-бежеву, на штанях, як і раніше, не було жодної зморшки, а шовковий шарф робив його схожим на актора з оперети.

Семироль спостерігав за Іреною, відкинувшись на спинку крісла. Зустрівшись із ним очима, вона тут же відвернулась — і подумки була вражена зміною, що сталася з учорашнього вечора. Під яскравим сонцем, що заливало кабінет, Семироль просто-таки випромінював здоров’я. Куди й поділися темні кола під очима — шкіра пружна, як у немовляти; волосся блискуче, ніби на рекламній листівці; ясні, іронічні, задоволені життям очі.

— Ірено, ми ще удвох посміємося з ваших прикрих незгод... Як би вас переключити, розважити? Хочете — увімкну телевізор? Басейн? Спортзал?

Вона задумалася. Над чашкою чаю вилася пара, погойдувалася згори, мов круглий пліт, прозора лимонна скибочка.

— Мені б комп’ютер... — сказала Ірена невпевнено. — У мене виникли... деякі думки... які непогано було б одягнути в слова.

Семироль усміхнувся, ствердно кивнув і простягнув до неї руку. Після секундного вагання Ірена зважилася на рукостискання.

— Історичний момент... — неголосно прокоментував Нік.

Ірена трохи роблено розсміялась, і майже одночасно почувся стукіт у двері.

— Заходь! — поблажливо мовив Семироль.

Ірена обернулась, очікуючи побачити Сіта. Прибулець виявився приблизно такого ж зросту. Але якщо до Сіта застосовним було слово «здоровило» — цього слід би було назвати «атлетом». Тонкий і тісний светр із високим коміром до підборіддя облягав рельєфні м’язи, круті плечі, сильні руки; але, попри атлетичну красу цього тіла, обличчя прибульця було напруженим і невпевненим. Начебто до тулуба кіношного супергероя заради глузів приліпили голову зляканого, зацькованого однокласниками школяра.

— Це Трош, — сказав Семироль, привітно киваючи прибульцю. — А це Ірена... Познайомтесь. Іще один член нашої маленької, загубленої в торах компанії...

Хлопець переступив з ноги на ногу:

— Радий знайомству...

Ірені бозна-чого зробилося його шкода.

Після сніданку Семироль вибачився і, пославшись на справи, передоручив Ірену Нікові. Трош залишився прибирати в кабінеті; Нік запропонував Ірені перевдягнутися в новий лижний костюм, надіти подаровану Семиролем нову куртку і пройти на подвір’я, на свіже повітря.

У дворі сидів, прихилившись спиною до дерева, Сіт. Глибоко засунув руки в кишені, опустивши голову на груди; поява Ірени й Ніка не справила на здорованя ніякого враження — він навіть очей не підвів.

— Стривайте, Ірено...

Із відстані десяти кроків вона спостерігала, як спохмурнілий Нік схиляється над млявим охоронцем. Витягає з кишені його безвольну руку, мацає пульс.