Розділ другий

Ще вчора... Ні, ще три години — три ЗОВНІШНІ години тому — вона вийшла з будинку... Зі справжнього свого будинку... Замкнула ворота... Її проводжав Сенсей — нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхів на череві і без замашок вертлявого пуделя...

Який чорт тягнув її? НАВІЩО вона вплуталася...

Думки ще трохи поскрипіли й зупинилися — ніби іржава карусель.

— Пані Хміль, ваше мовчання справді не допоможе — скоріше ускладнить... Повторюю запитання: де ви були протягом десяти місяців, і хто може підтвердити, що ви дійсно там були?

— Я не винна... — сказала Ірена, і голос її затремтів.

Слідчий подався наперед — імовірно, на своєму віку він частенько чув цю фразу і тепер ловив у очах підслідної прикмети безсоромної брехні.

— А як ви поясните всі ці знахідки — у вашому будинку й у вашій машині?

— Я не винна... Це хтось інший...

— Себто хтось інший жив у вашому будинку і користувався вашою машиною?

— Так...

— Ви розумієте, що це звучить геть непереконливо?

Вона розуміла.

Вона розглядала власні долоні, але перед очима у неї стояли дві позначки на пагорбі — два прутики, ніби саморобні футбольні «ворота...»

Цікаво, якщо там корова пройде, — пан Петер із експертами отримає в лабораторії корову? Ні... Канал працює тільки на неї, на Ірену, — саме так улаштував цей світ пан моделятор — довільно чи мимоволі...

— Я не винна, — сказала вона, не підводячи очей. — Моє алібі... може підтвердити пан Анджей Кромар.

Вона скористалася правом на телефонний дзвінок. Єдиний.

І набрала номер Анджея.

Довгі гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять...

— Ще один, я не додзвонилася! — в розпачі повідомила вона слідчому.

Той насупився: