Розділ другий

Ірена потяглася до телефону. Востаннє, навмання, набрала один із номерів пана Кромара — порожньо. Можливо, він спеціально заманив її в свій божевільний світ — і тепер зловтішно спостерігає?..

«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не є можливим... Що, спробувати іще раз? Ні! Ні другої, ні третьої спроби не буде. У мене — інша спеціальність... Я не секретний агент, я викладаю літературу. На нову повість матеріалів уже досить, — а роман пишіть самі, пане Петере, — у співавторстві з божевільним Анджеєм Кромаром. Я навіть готова поступитися вам своїм Срібним Вулканом...»

Вечоріло. Ще півгодини — і вона зроду не знайде в темряві два прутики з прив’язаними на них червоними ганчірочками...

Скільки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, і все так само нервується пан Петер...

Вона підвелась. Увімкнула світло в передпокої, відшукала на вішалці свою стару спортивну куртку — на пагорбах зараз холодно...

«Ні в якому разі не намагайтеся пронести з собою будь-які предмети зі змодельованого середовища...»

Куртку вона потім викине.

Черепаху шкода. Прихопила би з собою... А Сенсея не взяла б у жодному разі. Це зовсім інший пес — чужий, йому і тут непогано...

Усе.

Ірена поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.

Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.

— Не чиніть опору... Це поліція. Підведіть руки.

Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати — незвична, принизлива процедура, — вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора...

Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ...

Вона думала, що не засне, — але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ — і реальний, і змодельований — перестав існувати. Обернувся сновидінням.

У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала — але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря...

І в той же час він був. Повсякчас. Поруч — тільки руку простягни.

Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.

— Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката... У вас є адвокат?

— Навіщо? — запитала вона після паузи.