Розділ перший

Він зробив паузу ніби ненавмисне — щоб вона люб’язно спростувала його — мовляв, нічого страшного, я слухаю.

Але вона мовчала. Бо отой невідомий Петер справді потривожив її.

— Пані Хміль, мова йде про вашого чоловіка, Анджея Кромара.

— Про мого колишнього чоловіка, — наголосила вона мимохідь.

У неї чомусь підкосилися ноги, і вона сіла на канапу.

— Він... живий?

— Але, пані Хміль, навіщо відразу такі страшні припущення...

— То він живий?!

— Так, звичайно... Бачите, взагалі-то я з Комітету громадської безпеки...

Ірена глибоко зітхнула. Серце калатало, як шалене, навіть черепаха, здається, повернула з-під панцира голову і повела намистинками безглуздих очей...

— Він... щось накоїв?

Ні, навпаки! Можливо, його навіть представлять до нагороди...

Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена підійшла до столу і поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював її.)

— Тоді — до чого тут я?

— Нам необхідно зустрітися.

Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря і Янки, які будь-що вирішили витягти її сьогодні на вечірку...

Вона уявила, як їде на зустріч зі співробітником комітету — а потрапляє в веселу підпилу компанію розкутих галасливих людей...

— Сьогодні?

— Завтра вранці, — невидимий Петер ніби не розчув іронії в її голосі. — Якщо побажаєте, за вами пришлють машину...

— У мене багато роботи, — повідомила вона про всяк випадок.