Розділ перший

Вона замислилася.

Молодь товпилася навколо автобусів, двох студентів хтось уже смикав за рукав, їх гукнули; в її авто нетерпляче вовтузився професор.

— Ми поговоримо про це... в майбутньому триместрі, — вона кивнула і сіла за кермо. — Вдалих канікул...

— І вам нехай щастить, пані Хміль!.. Пишіть іще!..

— Наївні хлопчаки, — сказав професор, коли автобуси зникли з очей. — Одружаться, тоді кожного ухопить стерва — і стануть вони, як усі... Але ж, панно Ірено!. Коли я розкриваю книжку — я хочу відпочити, хочу релаксу... А стерв і в житті достобіса...

— Не треба було з нею зв’язуватися... — спокійно сказала Ірена, згадавши Карательку.

— Ні, не те... Знаєте, чому я не можу читати ваших оповідань? Бо коли дама з криноліном, а лицарі в кольчугах і з мечами — це спокуслива казка, Ірено. З іншого, так би мовити, світу... світоустрою... У кожного це з дитинства — лісові духи, гноми там різні, лицарські турніри, жорстокі бойовиська... любов... А не убогі побутові розбірки з наперед відомими наслідками.

— Я подумаю, — сказала вона. І це не була відмовка — вона справді збиралася подумати, а як її думки стикувалися зі словами професора — то вже буде видно...

— Ви тільки не ображайтеся...

Вона пригальмувала перед професорським будинком.

— Ох, спасибі, Ірено... Творчих вам успіхів! Але не завадить хоч трошки відпочити на канікулах...

— Навзаєм. Дякую.

Професор вже відчинив дверцята. Затримався, наче роздумуючи.

— Ірено... Ви даремно гадаєте, що всі чоловіки на світі — самозакохані егоїсти.

— Я поду... — почала вона звично, але схаменулася: — Я зовсім так не думаю...

Професор недовірливо похитав головою:

— Знаю... Ну, що ж. До побачення.

Перше, що вона зробила, зайшовши до кімнати, — витягла з-під ліжка черепаху і поклала її на килимок під світло настільної лампи. Черепаха, схожа на закутого в панцир лицаря, зміряла Ірену відсутнім поглядом намистинок-очей (вона не відгукувалася на поклик — у неї було своє життя. Ірена тримала черепаху просто так, для настрою).

Сторожовий пес Сенсей нетерпляче бив хвостом по дошках ґанку, благаючи впустити його досередини. Ірена зжалілась, затим підійшла до телефону, щоб перевірити, хто дзвонив за її відсутності.

Ого! Два дзвінки від літагента і ще три — невідь-чиї. Хто це, цікаво, так наполегливо домагався уваги пані Хміль...