Розділ перший

— Про яку таку науку ви говорите? — здивувалась Ірена. — Я завжди вважала, що Комітет...

— Про прикладну соціологію, — стиха вимовив Петер. Погляд його став відчужений, ніби він дивився на Ірену з далекого далека. — Про експериментальну соціологію... Бачите, у будь-які часи в людства були, так би мовити, потаємні заборонені куточки. Дослідження, які вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними... І все ж таки вони були нечувано перспективні. Певна річ, тільки під наглядом Комітету...

Шматочки м’яса повільно оберталися на рожні, підставляючи вогню то один, то другий бік.

— Що трапилося з Анд... з паном Кромаром?

Жінка зітхнула.

— Він проводив експеримент... — Петер, як і раніше, дивився Ірені у вічі, й погляд його був схожий із поглядом змії, що вистежує жертву.

— Невдалий?

— Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара... ще буде оцінений державою та суспільством... Утім, про це згодом. Справа в тому... що коли працюєш на межі дозволеного... уточню: дозволеного не суспільством — а природою... Тоді й успіх може раптово обернутися трагедією. Ось як у нашому випадку...

Ірена тоскно думала про свій плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватої черепахи.

— Ви, мабуть, уже втомилися, — жінка роблено посміхнулася, — від наших недомовок...

— Що власне від мене потрібно? — запитала Ірена, з досадою розуміючи, що цим запізнілим запитанням і слід було починати розмову.

— Ми сподіваємося... — голос Петера став зовсім уже проникливим, — що ви відвідаєте пана Кромара там, де він зараз перебуває... і виведете його з шокового стану. Цим ви врятуєте... його життя. І, можливо, життя багатьох людей... Професійна етика не дозволяє мені сказати більше.

Ірена геть розгубилася.

Нічого собі... Якби йшлося про те, щоб з’їздити в якесь сусіднє містечко і розшукати там Анджея — навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова...

— Я так розумію... він перебуває десь... далеко?

— Транспортні витрати бере на себе Комітет, — глухим голосом повідомила жінка.

— А куди, власне, належить...

Петер зітхнув. Витягнув із-під столу свій плаский портфель, а звідти — заздалегідь заготовлений аркуш:

— Ось... прочитайте, сподіваємось, ви зголоситесь.

Ірена пробігла очима текст — це була підписка про нерозголошення державної таємниці. Їй чомусь стало весело. Місцезнаходження Анджея є державною таємницею! Давно пора. Давно пора оголосити досліди цього нікчеми зброєю тактичного значення, а у похмурому настрої — і стратегічного... І, розсердивши як слід, скидати його на позиції ймовірного противника. «Через годину вороги у відчаї побіжать здаватися в полон...»